Стара будівля ізюмської бібліотеки, існувала до 1967 р., на місті нинішньої Центральної міської бібліотеки, по вул. Соборній. Фото з архіву Центральної міської бібліотеки

Всяка епоха залишає по собі серії популярних книжок, так звані літературні «канони», які творяться часом, а потім легко забуваються разом із тим, як змінюються покоління. Втім, історія не є лінійним процесом, тому, книги завжди повертаються. А літературний канон, зачитані книги, ‒ наче кенотаф зниклих без вісті мислителів, дорожній знак на шляху пам’яті.

Вісімдесят шість років тому, у 1928 році закінчувалася епоха НЕПу. Робочий день тривав сім годин на день протягом шести днів на тиждень. Було досягнуто довоєнні показники економічного розвитку (1913 р.). Ізюм перетворювався у новий промисловий центр. Які книги займали тоді думки читачів міста? Як взагалі дізнатися про те, чим були зайняті думки ізюмчан так давно?

Хорхе Луї Борхес якось писав про таємне місце у підвалинах часу, де уважному читачеві явиться Алеф ‒ маленька яскрава сфера, через яку миттю видно весь всесвіт, і всю історію. Приголомшений читач не може відірвати од нього ока, і знесилений, залишає його, назавжди змінивши свій світогляд. Борхес писав, що таких таємничих місць багато, і звісно, він натякав на старі бібліотеки, які в усьому світі донині віками бережуть, наче дзеркала, сліди читацьких рук і очей.

Наприкінці 1920-х рр. в Ізюмі було одинадцять порівняно великих бібліотек: 1) громадська (більше 40 тис. книг); 2) при залізничних майстернях на 8 тис. книг (нині ІТРЗ); 3) при клубі будівників (1500 книг); 4) педагогічна бібліотека Дому просвіти; 5) профспілкова бібліотека; 6) індустріальної технічної школи; 7) Заводу оптичного скла; 8) семирічної школи; 9) агрономічної профшколи; 10) бібліотека педагогічного технікуму (знаходилася у приміщенні колишньої жіночої гімназії, нині - центральна міська поліклініка); 11) бібліотека Кредитної спілки. Найбільшою була громадська, і вона єдина була загальнодоступною. Крім того, для окремих сіл повіту, які нині стали передмістям Ізюма, і де бібліотек не було, організовували пересувні бібліотечні пункти.

За яких умов відбувалося читання ізюмчан? Перш за все, слід сказати, що читання було безкоштовним не для всіх, але плата була символічною. Побут не можна було назвати вишуканим: наприклад, читальна зала громадської бібліотеки, розрахована на 40 осіб, вже в середині 1920-х рр. стала тісною, книги заповнювали весь вільний від роботи простір. Взимку існували проблеми з опаленням і вологою, а влітку – з вентиляцією і спекою.

Чи є старими ізюмські бібліотеки? Порівняно з бібліотекою Олександрії, ‒ ні. Втім, слід знати, що в Ізюмі віддавна існували приватні бібліотеки, які, наче скарби, лежали серед інших коштовностей палаців, прикрашаючи кабінети власників. Час, який любить розбивати дзеркала, і, наче дитина, бавитися з калейдоскопами, розпорошив приватні зібрання в добу революції. Скарбниці буржуазії і поміщиків поповнили фонд публічної бібліотеки Ізюма. Сюди ж влилися книжки з фундаментальної бібліотеки Ізюмського реального училища.

Першу ізюмську бібліотеку, відкриту для всіх, заснували у вересні 1895 р., вона задумувалася як бібліотека для широкого загалу міщан, а також і для письменних селян, яких у волості налічувалося майже півтори тисячі. У новій бібліотеці нараховувалося всього триста книжок.

Такі бібліотеки були модою кінця ХІХ ст. Моду на публічні бібліотеки завели народники по всій тодішній Російській імперії. Відкривалися народні, публічні, громадські, бібліотеки товариств. Книги були популярним товаром, читання мало великий престиж. Так, наприклад, 1886 р., було засновано найбільшу бібліотеку Харкова – нинішню Харківську державну наукову бібліотеку імені В. Г. Короленка. 

Через тридцять років, наприкінці 1920-х, ‒ на початку 1930-х рр. фонд ізюмської бібліотеки налічував більше сорока тисяч книг, з них тридцять тисяч ‒ дореволюційних. Це була друга за розміром фонду громадська бібліотека Харківщини. Фонд містив не тільки белетристику, але і багато книг з техніки, юриспруденції, філософії, історії і, навіть, військової справи. Під час Другої світової війни Ізюмська бібліотека згоріла, її багатий фонд був майже повністю знищений. Однак, не весь. Автору даного тексту ще доводилось бачити у ізюмській бібліотеці твори Л. Толстого у розкішному виданні І. Ситіна, із мармуровим папером і прикрасами (1910 р.).

Сьогодні, завдяки звітам, які збереглися, ми можемо зазирнути у світ ізюмських читачів, у один його епізод, яким він був протягом міжвоєнного лихоліття. Наприкінці 1920-х років, в тіні громадянської війни і НЕПу, на червоному плащі історії, в той самий час, коли в цей світ приходили наші діди. То ж, зараз є можливість уявити собі, що і як читали батьки наших дідів. Народжені у 1900-х і 1910-х роках, і такі, що частіше за все не залиши по собі ніяких спогадів, ніяких спостережень про свої відчуття і читання. Втім, ми знаємо, що бібліотечний формуляр вхопив молекули їхніх думок.

Ким були читачі ізюмської бібліотеки? У 1928 р. її постійними читачами були робітники, службовці, домогосподарки, учні. 60% з них були молодше двадцяти п’яти років. Службовці і учні відвідували бібліотеку багато разів щодня. Інші категорії населення ‒ раз на два-три дні. 59% відсотків читачів цікавилися белетристикою. Також великою популярністю користувалися періодичні видання. Найбільше читачів було у березні, травні і червні.

Читачів 1928 року було тисяча чотириста душ, майже десята частина міської людності. Вони вже давно – інші, далекі. Але, я ніби бачу їх посеред сторінок. Втомлені надривним трудом і нещодавно завершеною громадянською війною очі рухаються текстом. Вони читають. Що саме? Бібліотека пам’ятає.

У другій половині 1920-х рр. жителі Ізюма часто замовляли такі книги: 1) Йосип Калінніков. «Мощі»; 2) Федір Гладков. «Цемент»; 3) Ілля Еренбург. «Любов Жанни Ней»; 4) Пантелеймон Романов. «Русь»; 5) Ептон Сінклер. «Сільвія»; 6) Джек Лондон. «Маленька господарка великого дому»; 7)  Фердінанд Дюшен. «Під повільний поступ каравану»; 8) Олександр Серафімович. «Залізний потік»; 9) Михайло Борисоглєбський. «Святий пил»; 10) Борис Грінченко. «Під тихими вербами»; 11) Іван Котляревський. «Енеїда». 12) Григорій Квітка-Основ’яненко. «Маруся»; 13) Гвідо да Верона. «Жінка, яка винайшла любов».

Цей список є реальністю інтелектуального повсякдення: працювати, розмовляти, слухати, гуляти містом, жити, читати. Всі ці дії схожі тим, що відбуваються повсякчас.

Чим мотивований саме такий список літератури? Перш за все, ідеологічними настановами. Читач розглядався критикою (М. Горький, В. Короленко) і Наркомпросом (Н. Крупською і А. Луначарським), як об’єкт формовки, ‒ так називали ідеологічну обробку. Формовка мала на меті зорієнтувати читача в системі нових на той час соціалістичних цінностей. Серед таких книжок – надзвичайно популярні у тодішньому радянському суспільстві «Цемент» Гладкова і «Мощі» Каліннікова, ними гриміли всі двадцяті роки і пишався Максим Горький. «Новий побут» і комсомол будували також персонажі Пантелеймона Романова.

Водночас, ідеологічний секуляризований державний диктат не завжди перетинав шлях філантропам та їх гуманістичним ідеям. З точки зору гуманістів, читач потребував емансипації, як, наприклад, потребували її жінки і пролетаріат. Саме до такої парадигми належать книжки Д. Лондона, які і нині навчають твердості духу. Крім того, не слід забувати, що вже тоді бібліотеки пристосовувалися до вимог навчальних програм. Так, україномовна література своєю вживаністю завдячує, перш за все, активною роботою популяризаторів українського слова, і, зокрема, діяльності вихованця Ізюмського реального училища, наркома освіти, М. Скрипника.

З іншого боку, ізюмські читачі активно цікавились літературними новинками, які допомагали осмислювати нове соціалістичне повсякдення і примирюватися з ним творчо, розумно. І це також визначало структуру читацького попиту.

Таким чином, з урахуванням статистики відвідування, ми дізнаємося про характер і зміст читання службовців, учнівської молоді, робітників і домогосподарок Ізюма. Злі язики назвали б такий смак суто міщанським. Дійсно, серед списку популярних книжок були, наприклад, твори Гвідо да Верони, які критика зараховувала до бульварної літератури. Верона був ніцшеанець, індивідуаліст, антиклерикал, представник нової готики і просто романіст. Його вітчизняні видання нині є бібліографічною рідкістю. А ось твори Фердінанда Дюшена, який писав про арабський світ, важко віднести до бульварних. Однак, тип мотивації читачів цих книг, ‒ цікавість до екзотики і надзвичайного, нового, споріднює, ототожнює їх саме з «популярним чтивом».

Окремо постає лінія сюжетів про драму громадянської війни. Деякі з них відрізняються особливою романтикою і неповторним стилем епохи. Наприклад, Й. Калінніков, так описував березневі події 1917 року: «Гудели, взвизгивая, телеграфные провода. У встречного мальчишки, кричавшего звонко, помахивая газетою, ‒ вечерняя, ‒ отречение Николая, ‒ купил полотнище «Русского Слова», идти стало бодрее, увереннее… Дни, как метель с заметухою, ‒ недоумевающий месяц, пятно мутное, ‒ в морщинах его и радость и страх».

Текст «Любові Жанни Ней» Іллі Еренбурга спокушував колоритними образами розрухи, громадянської війни та еміграції. «Реквізнути» щось було так само легко, як викурити сигарету, а провінційний готель використовували то чекісти, то контррозвідка білогвардійців. Колоритно звучить запитання, яке поставив донці громадянин Ней про її любого: «Может быть, он нищий? Ведь теперь здесь даже порядочные люди стали нищими...». Один із епізодів Еренбург закінчує так: «...разъехались... печальные люди, разъехались в трясучих телегах, которые, казалось, громыхая, приговаривали: времена! проклятые времена!...». На тему громадянської війни писав й донський козак і більшовик Олександр Серафімович.

Ця магістральна воєнна тема завершується творами Ептона Сінклера. Сінклер втратив батьків на громадянській війні у США і писав як раз про ті часи. До речі, його перу належить також і роман «Нафта», за сюжетом якого нещодавно було знято оскароносну драму.

Війна і розруха є прірвою всередині людської душі, і там, у лабіринті часу, недарма чути важкі кроки мінотавра. В такі часи книги і читання ‒ то є нитка Аріадни, яка з архаїчної темряви вказує шлях героям. Старі книги, модерні шрифти яких набрані єлизаветинською гарнітурою парових типографій початку ХХ століття, ще й нині ждуть своїх читачів. Вони бережуть нашу пам’ять на своїх живих паперових сторінках. Вони ‒ шлях, який чекає. Варто лише звернутись до бібліотекаря, і сама історія почне говорити.


Автор висловлює щиру вдячність працівникам Ізюмської центральної міської бібліотеки, без відкритості і доброті яких цей текст не міг би з’явитися.

Станіслав Бондаренко – старший лаборант Центру краєзнавства імені акад. П. Т. Тронька ХНУ імені В. Н. Каразіна.