Марілуїзе Бек. Україна – камінь випробування для Європи

Зусилля, що їх докладають для пошуку “політичного вирішення” для України, вийшли з переговорами в Мінську на нову стадію: український президент практично опинився сам-на-сам із всевладним Путіним. Ця нова конфігурація дозволяє Заходові уникнути відповідальності: хто критикуватиме поступки Кремлеві, якщо президент Порошенко сам їх робить? При цьому відомо, що левова частка озброєння української армії була фактично знищена під час масованого наступу сепаратистів та російських військ на Донбасі. Тож Порошенко був змушений “добровільно” передати частину країни в руки бандитів та надісланих Росією найманців. Кремль із втіхою відзначає, що ЄС вийшов з гри у якості партнера у переговорах та надав Росії змогу впливати на вже підписану Угоду про асоціацію України з ЄС.

Глибоке прагнення до партнерства з Росією зробило німецьку політику сліпою. Сліпою на зміцнення влади спецслужб та олігархії, що тривало роками. Сліпою на обмеження громадянських прав та репресії щодо громадянського суспільства. Тимчасовий президент Мєдвєдєв, що створював враження сучасного лідера, успішно підтримував ілюзію, що Кремль зацікавлений у нагальній модернізації Росії. Оскільки ми, німці, не хотіли розставатися з цією ілюзією, ми воліли відсувати в бік такі тривожні передвістя нинішньої агресії, як порушення територіальної цілісності Грузії в ході де-факто анексії Південної Осетії та Абхазії.

Той факт, що Путін всерйоз думає про відновлення Російської імперії, перестали заперечувати лише після анексії Криму. Тоді Захід попередив про введення жорстких санкцій. Коли ж Кремль переступив цю “червону лінію”, вона стала рожевою. А теперішня європейська політика шкутильгає від однієї рожевої лінії до іншої.

ЄС побоюється зазирнути в очі фактам. Задля окозамилювання використовується фраза: “Вирішення конфлікту військовим шляхом неможливе”. При цьому систематично, з дня на день, триває військове не-вирішення питання. Саме це відповідає меті Кремля. Захід стоїть на правильному шляху, відмовляючися від пошуку військового рішення зі свого боку. Але тому, хто не збирається залишити Україну беззахисною перед супротивником, що істотно переважає її під військовим оглядом, тому не можна сумніватися при введенні санкцій.

Історична провина по відношенню до теренів колишнього Радянського Союзу сьогодні означає історичну відповідальність Німеччини як щодо України, так і щодо Росії. Але німецька політика не хоче побачити різниці між злочинцями й жертвами, і ухиляється від того, аби стати на бік Майдану. Вона поступається правом Кремлю вирішувати, хто є фашистами та яку роль вони грають.

І коли когось в Німеччині не хвилює боротьба за демократію в Україні, то йому варто принаймні враховувати інтереси Європи. Європейський Союз йде тріщинами. Недарма західноєвропейські праві шукають підтримки Кремля. Вони об’єднуються задля боротьби із Заходом, що занепадає. Вони поділяють антиліберальні та націоналістичні ідеї й відкидають ЄС як наднаціональну спільноту.

Для Кремля діє право сильнішого. Аби відмова від військового насильства не перетворилася на ще одну слабкість, нам необхідно рішуче застосувати невійськові засоби. Навіть якщо Кремль робить вигляд, що західні санкції не справляють на нього особливого враження, вони таки діють. Хто прагне послабити санкції заради власних вигід, попри те, що Кремль продовжує розчленовувати Україну, той підтверджує уявлення Путіна про ЄС як про структуру, нездатну серйозно протистояти його рішучим діям. І це лише підносить престиж Путіна як великого імператора – на що із великим занепокоєнням дивляться російські демократи. Реалістична політика та твереза виваженість не мають перетворитися на послання: для Заходу цінності нічого не вартують, він сам не вірить у свободу і демократію. Хочемо ми того чи ні – Україна стала камнем випробування для майбутнього Європи.   


Марілуїзе Бек – депутатка німецького Бундестагу від Партії зелених, спікер з питань політики у Східній Європі фракції Союз 90/Зелені.


Уперше опубліковано німецькою мовою під назвою “Die Ukraine – Prüfstein für Europa” у Frankfurter Allgemeine Zeitung 11 жотвня 2014 року.

Щиро дякуємо Авторці за дозвіл на переклад і Марії Санніковій за сприяння з публікацією.