Якщо в історичних дослідженнях загалом універсальність та аісторичність «нації» уже давно вважають анахронізмами, то в українських історіографічних працях універсальність «національної історіографії» загалом є домінантною і дуже зрідка хто її ставить під сумнів. Національні/державні межі − найпростіший спосіб відсепарувати свій власний предмет дослідження поміж інших, звідки маємо неодмінні прикметники «українська», «американська», «російська», «німецька» до історіографії. Здається, маючи такі маркери, зовсім легко означувати й дієвців в історіографії − «український вчений», «американський науковець», «російський історик». Хай які би значення не вкладали у самі слова «український» чи, скажімо, «німецький», сама інтелектуальна процедура розмежування здається на позір легко здійсненною, бо начебто підкріплюється практичним досвідом та здоровим глуздом. У світі перед глобалізацією з повільним рухом людей, ідей та капіталів і значимістю територіальної прив’язки знайти відносно сталі ознаки (хай які) «української» чи будь-якої іншої національної/державної історіографії було цілком можливо. Втім, очевидно, що рух далі вглиб у минуле таку визначеність значно би проблематизував, але мене більше цікавить рух у зворотному напрямку − у кінець ХХ-го і ХХІ століття.

Я вивчаю історію повоєнних радянологічних (совєтологічних), російських, славістичних, українознавчих, східноєвропейських, євразійських студії (подаю хіба всі відомі мені способи означень) у науковому житті Сполучених Штатів. Намагаючись втиснути отриманий матеріал у національну/державницьку парадигму історіографії, я зіткнулася із серйозними труднощами. Перефразовуючи вислів Франсуа Досса, кожного разу я отримувала «історіографію в скалках». Що таке «американська наука»? Хто такий «американський історик»? Найочевидніші критерії − громадянство, мова та місце публікації робіт, місце навчання та праці − спрацьовують, коли йдеться, скажімо, про «американську історіографію» американської історії. Але у випадку вивчення регіону Євразії та Східної Європи кількість винятків суттєво підважує саме правило.

Наскільки «американським» істориком є Георгій Вернадський, народжений і вивчений у Російській імперії син Володимира Вернадського? Останній і сам може вважатися вченим уже глобалізованого світу, але за національну належність, національні симпатії чи національне коріння якого завзято змагаються нині росіяни та українці. Втім, саме Георгій є автором настільного американського підручника з історії Росії.

Наскільки «американським» є Омелян Пріцак, засновник і директор Гарвардського українського дослідного інституту? Про якого на україномовній сторінці Вікіпедії сказано, що народився у Східній Галичині, помер у Бостоні, місцем проживання були Україна і Штати, громадянство мав польське, а національність − українську.

Перелік вихідців із Росії, України, Польщі, Чехії та ін., які долучилися до розбудови цих студії, є своєрідним «хто є хто» в американських дослідженнях про регіон. У який момент свого життя вони ставали «американськими»? У час переїзду, отримання громадянства, здобуття університетської посади, виходу першої статті/книжки англійською чи взагалі у зазвичай важковловлюваний момент «значимого внеску в науку»?

Коли пильніше поглянемо на сучасну ситуацію, ризикуємо заплутатися ще більше. Якщо раніше непевність викликати лише т. зв. «діаспоряни» з регіону, то нині джерело непевності може бути всюди. Свого часу просторові переміщення Шейли Фіцпатрік, матріархині американських радянських студій, були радше незвичайними: народжена в Австралії, докторський ступінь здобула у Британії в Оксфордському університеті, а професійну кар’єру зробила в Штатах, де при Чиказькому університеті створила свою власну історіографічну школу. Саме через це Девід Енґерман називає її «аутсайдером» (на противагу «інсайдерам») американської совєтології¹. Зараз такий шлях якщо не типовий, то і не винятковий. І кількість такий випадків стрімко побільшується.

У своєму дописі я спробую поглянути на американську науку, й «регіональні студії» зокрема, не як на «національну історіографію», та визначити, які нові дослідницькі питання можна у такий спосіб поставити. Додам лише, що мої особисті спостереження і досвід слугували джерелом та спонукальним імпульсом для цих роздумів не менше (а може й більше), ніж традиційні писані документи.

Тема американських студій щодо СРСР, й ширше Східної Європи та/чи Євразії останнім часом привертає значну увагу істориків науки. Найчастіше використовуваний підхід, що його застосовують до різноманітних дисциплін, − це аналіз взаємовпливів академічної роботи та «холодної війни»². Підкреслюючи важливість державних ресурсів у просуванні певного типу наукових досліджень, цей підхід все ж використовує національні/державні поділи як засадничі для пояснення різниць у продукування певного типу знання.

Втім, як я припускаю, починаючи з Другої світової війни, домінувати починає інша форма соціальних та гуманітарних наук. Ця нова форма розмиває національні кордони поміж науковими інституціями та переформатовує ієрархічні та владні стосунки між науковцями та дисциплінами. Концептами, які допоможуть осмислити ці трансформації, є «імперія», «імперське знання» та поділ на центр−периферію (empire, imperial knowledge and center-periphery divisions). З цієї перспективи американська академія є своєрідним ядром нової «імперії знання» (empire of knowledge) у світовій системі³, чиї образи Росії, України, Східної Європи та стосунків загалом між країнами регіону та поза ним визначають не лише інтелектуальні дискусії про ці країни, але й впливають на соціальні та політичні трансформації всередині них.

Олександр Мотиль, вивчаючи структуру імперій, описував її як колесо без ободу, тобто центр замикає на собі більшість відносин між периферійними частинами, які структурно не здатні взаємодіяти напряму⁴. Саме це є принципово важливим для «імперії знання» − контроль ресурсів та посередництво.

Всі ці процеси можна аналізувати під кількома кутами зору. Приміром, інституційним.

Інституціоналізація (передусім) радянологічних студій як окремої царини в американській академії почалася після Другої світової війни. Від самого початку їх форма задумувалася як така, що визначатиметься географічними, а не дисциплінарними кордонами. Очікувалося, що так звані «регіональні студії» (area studies) вивчатимуть певну територію з міждисциплінарної перспективи, залучаючи історію, політологію, економіку, соціологію, лінгвістику, літературознавство тощо. Процес цієї інституціоналізації вивчений досить добре, особливо у стосунку до зовнішніх впливів, зокрема ідеологічне та наукове змагання поміж США та СРСР, потреба експертної оцінки та фінансові вливання з боку американського уряду, а також розмаїття реакцій та пристосування з боку науковців⁵. Так чи так певного рівня інституціоналізації досягли й студії над національностями у складі СРСР, що в українському випадку означало утворення трьох кафедр у Гарварді та Гарвардського українського дослідного інституту.

Але як новостворювані «регіональні студії», що втілювали новий спосіб організації американської академії за географічних/міждисциплінарним принципом, переозначили традиційний дисциплінарний поділ факультетів на історію, політологію, соціологію, антропологію та ін.? Які моделі організації «регіональних студій» були запропоновані та які актори брали участь у вибудові нової царини? Як розвиток «регіональних студій» модифікував ієрархії престижності та ранжування американських університетів усередині та поза межами країни? І врешті, як ці студії, зокрема й українські, долучилися до заміни національно-орієнтованої та культурно-специфікованої системи продукування знання на нову, ґрунтовану передовсім на стосунках центр−периферія?

Всі ці питання так чи так спрямовують до класичної праці Едварда Саїда «Орієнталізм», з його ідеєю, що вивчення колоніального об’єкта є одночасно і його конструюванням. От тільки Росія та Східна Європа − не колонія Штатів, а прибулі в американську науку вихідці з регіону мали не менш білу шкіру, ніж їхні колеги-американці, з якими вони зіткнулися в американських університетах. Расові різниці, такі очевидні навіть в інших царинах «регіональних студій», у випадку Росії чи СРСР видавалися абсолютно несуттєвими. Однак припускаю, що й досі російські/євразійські/східноєвропейські студії в США залишаються «найбілішими»⁶.

Між тим, цей другий, так би мовити (пост)колоніальний кут зору може бути корисним, коли його використовувати, вивчаючи персональні історії науковців та феномен, що його я означую як «гібридні наукові ідентичності» (hybrid scholarly identities).

Зазвичай, «гібрид» як результат (пост)колоніальної ситуації викликає негативні конотації: жертва імперських зусиль; чужий і для локальної, і для колонізаторської культури; блазень. Варто лише поглянути на обкладинку українського перекладу книжки Саїда «Культура й імперіалізм» (2007), де зображено чорношкірого, що вбраний у костюм білого, щоб побачити всі три іпостасі.

Втім, нині теоретичні оцінки «гібридності» змінилися. Цитуючи Кері Сміт, «рефлексивні [курсив мій. − Н. Л.] взаємостосунки між локальним та глобальним породжують гібрида… З поступом глобалізації та модернізації, бути гібридом зараз − це перевага. Здатність долати бар’єри − мовні, культурні, духовні, расові та фізичні − це цінна риса… Ті, хто є гібридами, мають користь від розуміння як місцевого знання, так і глобального космополітизму»⁷.

Вивчаючи американські «регіональні студії» від середини ХХ століття, дивуєшся, наскільки зростає прірва поміж національною та науковою ідентичністю вчених. Українські студії, приміром, з їх наголосом на високому рівні мовної та культурної компетенції, привілеюють науковців, що самі або чия родина походить з регіону (передусім з України, але інших східноєвропейських країн теж). Масове залучення місцевих/локальних представників в американське наукове життя породжує масову гібридизацію національних та наукових ідентичностей, їх неспівпадіння, множинність вибору залежно від ситуації та контексту. Нині означувати себе як американський учений не завжди передбачає означувати себе американцем за національністю.

Належність до білої раси та пов’язані з цим суттєво кращі можливості асиміляції в американське суспільство удоступнюють таким «американським науковцям» широку варіацію стратегій національної самоідентифікації, крайніми проявами якої є повна відмова від своїх етнічних коренів, з одного боку, та повне відкидання американської ідентичності, з іншого.

Третій можливий підхід − вивчення акторів-дієвців. Погляд на американську науку як на над/ненаціональне утворення не перешкоджає вивченню взаємозв’язків наукових та ненаукових явищ і факторів, роль політики та політиків, громадських організацій та приватних фондів у науці. Звичайно, будь-яке знання має ще й соціальну функцію. Втім, якщо знання, продуковане у межах національної історіографії, має на меті соціальні трансформації всередині держави, то імперське знання намагається трансформувати об’єкти ззовні.

Під цим кутом зору, підхід до науки як об’єкта впливу «холодної війни» з його наголосом на вивченні військових, розвідувальних та загалом державних ресурсів у культивуванні певних наукових підходів до України чи інших країн регіону цілком корисний. Такі дослідження досить добре пояснюють причини, які змусили США перебудуватися від вивчення внутрішнього (національного) життя до зосередження на об’єктах поза межами держави.

З іншого боку, концепт «імперія знання» допомагає зрозуміти, чому інтелектуальні дискурси, створені за часів «холодної війни», продовжують залишатися важливими, хоч війна вже скінчилася. Якщо периферійні держави вивчають передусім себе, імперські держави наголошують на вивченні інших, у такий спосіб нав’язуючи цим іншим домінантний дискурс знання/влади. Це може пояснити, чому і як нині українські та російські студії переживають процес теоретичної та методологічної реновації.

У США не тільки держава є головним гравцем на полі «імперії знання». Приватні фонди та громадські організації відіграють таку ж значущу роль. Вони намагаються вплинути на політичне та соціальне життя в регіоні, фінансово підтримуючи розширення наукових контактів та інтенсифікуючи мобільність науковців. Але побічним наслідком такої їх діяльності (можливо, не зовсім бажаним для них, але цілком логічним для «імперії знання») є суттєве зміцнення нерівних, ієрархічних стосунків, стосунків за типом центр−периферія у продукуванні певного типу знання та, як наслідок, посилення міграції науковців від периферії до центру, яким є американська академічна наука.

Американський університет як такий, за суттєвої фінансової підтримки мережі фондів, грантів та стипендій, перебирає на себе роль вже згадуваного «колеса без ободу» − посередника всіх значимих (та професійно прибуткових) наукових контактів поміж ученими з країн регіону.

Відтак, зміни в американських «регіональних студіях» мають суттєві та далекосяжні політичні наслідки. Скажімо, уфундування кількох програм вивчення України та кафедр українознавчого профілю в американських університетах мало би для України як незалежної держави не менше значення, ніж дипломатія на найвищому рівні.

Насамкінець, символічна географія. «Регіональні студії» здаються мені чи не ідеальним інструментом ментального картографування світу. Які країни потрапляли до яких «регіональних студій»? Які території з часом були залучені чи вилучені до, приміром, американських «європейських регіональних студій», й де ті країни врешті опинилися? Як змінювалися кордони світу на цій уявній карті, що її від Другої світової війни малює американський науковець, а із-за його спини споглядає американський політик? Якщо в американському університеті вивчення України та Росії неодмінно йде разом (подивитися хоча б на взаємне залучення до центрів науковців у Гарварді − Українського дослідного інституту та Центру російських та євразійських студій імені Дейвіса), то чи має шанси Україна бути відсепарованою від Росії на політичній карті світу?

1. Engerman D. Know your enemy: The rise and fall of America’s Soviet experts. − Oxford and New York: Oxford University Press, 2009. − Р. 294.
2. Див., наприклад, використання нового терміну «соціальні науки холодної війни» у.: Cold War social science: Knowledge production, liberal democracy, and human nature / Eds. by M. Solovey and H. Cravens. − New York: Palgrave Macmillan, 2012.
3. Altbach Ph. G. Empires of knowledge and development // World class worldwide: Transforming research universities in Asia and Latin America / Eds. by Ph. G. Altbach and J. Balán. − John Hopkins University Press, 2007. − P. 1–28. Про інший контекст вживання див.: Vucinich A. Empire of knowledge. The Academy of Sciences of the USSR (1917–1970). − Berkeley, CA: University of California Press, 1984.
4. Мотиль О. Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження. − К.: Критика, 2009.
5. Chomsky N. et al. The Cold War and the university: Toward an intellectual history of the post-war years. − New York: New Press, 1997; Engerman D. Know your enemy; Xenakis Ch. I. What happened to the Soviet Union?: How and why American sovietologists were caught by surprise. − Westport, CT.: Praeger, 2002.
6. Щодо расового аспекту в славістиці див. нещодавній допис Дженіфер Вілсон: Wilson J. Is Slavic ready for minorities? http://jordanrussiacenter.org/news/slavic-studies-racially-tone-deaf/#.VCtriFfCnMw
7. Smith K. E. I. Hybrid identities: Theoretical examinations // Hybrid identities: Theoretical and empirical examinations / Eds. by K. E. I. Smith and P. Leavy. − Leiden: BRILL, 2008. − P. 3–4.