Іван (Жан-Поль) Вернет (Фелібе) – уродженець Франш-Конте, з міста Монбельяр (що сам Вернет називав по- російськи  «Монбелвар»), у Росії писався швайцарцем і мав доказ із «республіки» Женева, був одним із перших місцевих харківських журналістів та світських просвітницьких педагогів початку ХІХ ст. Попавши до Росії замолоду з 1785 р.,  цей випускник німецького Тюбінгенського університету, космополіт та прихильник ідей Руссо був при воєначальнику Суворову, а потім обрав роль «вільного учителя», пізніше примандрувавши до Малоросії. Однак  1798 р. був приведений до присяги у місті Торопці Тверської губернії і «сделал отрицание от правил безбожных и возмутительных во Франции також и в ее окружностях и в Швейцарии ныне введенных», що підтвердив цілуванням хреста. Доля француза емігранта після подій у Франції 1789 – 1794 рр. виявляється геть сумною. Він намагається уникати відносин з владою, а коли 1806 р. знову почув, що французам слід присягнути  на вірність російському імператору, мчав до Харкова з далекого Охтирського повіту та не встиг, бо місцеві іноземці прийняли присягу протягом дня. 

Вивчати «антифранцузьку» чи радше занадто французьку добу кінця XVIII – початку ХІХ ст. на місцевому матеріалі доволі сумно. Французька книжка була основною в новопосталих бібліотеках, французький еміґрант дивує своїм пристосуванством і ницістю, а місцеві письменники пишуть абсолютно у французькій манері, лаючи усе французьке і, називаючи твори «фейлетонами», друкуються у «журналах». 

Доля професора Харківського імператорського університету Антона Деґурова (Жюді Дюґу) ще промовистіша і таємничіша, він застав лихі часи у Франції і за доносами був секретарем у Робеспьєра, але 1800 р. утік до Англії, змінив віросповідання і зазначив, що насправді причина його втечі підтримка свого часу страченого короля Луї XVI, «він один у Парижі підняв голос на його захист» і написав памфлет.  1806 р. князь Іван Барятинський вивіз його із Гамбурґа до Росії виховувати своїх дітей, Антон Антонович Дюгур (він і так писався) швидко зоорієнтувався і оскільки в Харкові відкрили університет зазначив, що він знавець економіки та історик, має низку праць і викладав у Франції… і в нелегкі часи посів професорську посаду. Це був спритний чоловік, як писав харківський професор Крістоф Роммель про Дегурова: «Він був проворним, прекрасно зберігав свої переваги, запальним, небезпечним для своїх супротивників. Цей меткий світський чоловік майстерно приховував свою зневагу до росіян та антипатію до німців». Доноси на Дюґура, здається, були звичним ділом; про це можна написати захопливий роман. Основне у цих доносах – революційне минуле професора, навіть у Англії за виказами він був, а потому поїхав у Гамбурґ аби допомагати ірландцям, яких підтримували французи у боротьбі з «королевою морів», Англією. Дюгур справно уникав звинувачень, після допитів щодо його діяльності професор Умлауф прагнув покінчити життя, а іншого свідка його поглядів, професора Шада випровадили з університету, автори доносів, французи-еміґранти ад’юнкт Камперле та учитель фехтування Сібо також були змушені покинути заклад. Дюгурова (ще одне різночитання) посилали залагодити конфлікт між Харківським університетом і градоначальником Одеси графом Рішельє, що прагнув підпорядкувати училища півдня. Спритний француз насправді не робив нічого, чекав, коли конфлікт залагодиться, пишучи яскраві звіти. Урешті, професор у літах, попросив повністю русифікувати його ім’я та прізвище і за вмілих розкладів навіть став ректором Санкт-Петербурзького університету. Читаючи про Антона Антоновича Дегурова, поволі віриш у його революційне минуле, вміння мімікрувати за зміни ситуацій, знаходити вихід у безвиході… 

Перемога над «французом» 1812 – 1813 рр. окрилює громадянство. Невідомий нам автор «Украинского вестника» 1816 р. у творі «К женщинам» (про освіту серед жіноцтва і як треба писати твори аби їх читали) не стримує своїх захоплень: «Доблесть Руских показала себя во всем величии на полях Лейпцига и под стенами Парижа. Герои – соотичи наши свершили свой подвиг; они возратились к нам с миром, под его тенью мирные сограждане наши явят себя на поприще всеобщего просвещения. Тогда мы не будем жаловаться на хладнокровие богачей, поспешность сочинителей и скуку читателей». 

Шкода, але «всеобщее просвещеніе» перед тим винайшли і вже виявили себе на тому полі… французи.