Print

2014-08-18-masliychuk

Жіноча освіта, та і загалом освітні теми, є напрочуд популярними в Україні, поруч із істориками цими студіями займаються і педагоги, кількість праць, захищених дисертацій та написаних книжок зростає. Але справжні дослідження – поодинокі, у своїй основі численні історики педагогіки і освіти просто компілятори, визнаю, з бурхливою фантазією. Речі властиві після доби Просвітництва: масова освіта, вікові поділи та освітня психологія щодо української історії накидаються трохи не на добу неоліту, відстала і неосвічена провінція постає джерелом вселенських знань. За великими переліками джерел та літератури виявляється теж часто збірна бібліографія непрочитанності.

Коли берешся за невдатну тему секуляризації освіти, впливу просвітницьких ідей на цих теренах потрапляєш у полон позитивностей, хоча насправді вагомі імперські проекти часто залишалися лише проектами, а реалізовані новації надто вже відходили від задумів.

Засновник модерної української прози Григорій Федорович Квітка (Основ’яненко) (1778 - 1843), при вивченні його діяльності як основного діяча щодо створення Інституту шляхетних панночок і функціонування цього закладу в Харкові протягом 1812 – 1818 рр., виявиться абсолютно далеким від захопливих характеристик цього прозаїка. Пристаркуватий, майже сорокарічний, парубок, що вправляється в дівчачому вихованні і, врешті, одружується на викликаній учительці для цих же панночок, постать чітко антифранцузького спрямування (французька мова – мова революції та «розпусти»), що на той час і не дивно, виразний прихильник становості у освіті і недопущення до вивчення наук і рукоділля представників «низших сословий». Не зовсім хороші характеристики для світоча. Його ранні твори, що він або не підписував, або ховав за псевдонімом Фалалей Повинухин, друковані в «Украинском вестнике» теж не перевидані так добре показують Квітку, навіть стилістично, його погляди і упередження. Твори українською Квітка почав писати лише на початку 30-х рр. XIX ст. під впливом молодих харківських романтиків.

Один із перших українських часописів «Украинский вестник», що видавався у Харкові 1816 – 1818 рр., надто помітна річ щодо виховання, ставлення до дітей та жіноцтва. Шпальти журналу охоче надаються перекладам Глафіри Шумлянської та творам Любові Кричевської, перші ж числа стосуються виховних сюжетів, а листи –  шкоді іграшок із алебастру, які діти можуть гризти. Майбутній класик багато дописує особливо щодо ініціатив у сфері благодійності, його авторство не безсумнівне, дані замітки незрідка не підписані, однак часто це відверта реклама Інституту шляхетних паночок, щойно створеного заходами шляхетства. «Уроженки знатних родин часто стають сиротами, часто втрачають майно і потому бурхливі хвилі пристрасті та безнадії повергають їх у розпусту справжній християнський почин виховання таких дівчат і приклади такого виховання є у Харкові». У цьому дописі 1816 р. автор насправді описує заклад, що мандрував із садиби у садибу не мав чіткої системи викладання і належного фінансування, як ідеальний інститут, напевно щоб залучити слухачок і меценатів, але із цього опису постає поведінка панночки в уявлені освіченого поміщика початку позаминулого століття:

В Інституті 45 пансіонерок на власному кошті і 20 вихованиць сиріт, усі вони вбрані чисто і підійдіть до них і запитайте: скільки аршин і чого їм потрібно на сукню, що треба аби добре випікався хліб та їжа була добре та смачно приготована, який час сприятливий для садіння чи сіяння в огороді? (Навчання рукоділлям невід’ємна частина виховання, що визначено і в Статуті Інституту: «Бездіяльність в домашньому житті і неохота до рукоділь породжують багато зла для жіночої статі») А потім (звичайно ж потім), пройти з ними до глобуса і вони покажуть на мапах найважливіші в Європі міста, гори та ріки, розкажуть про найважливіші події в Росії та інших державах.

І ці ще учора бідні дівчатка, що три роки тому не мали і шматка хліба. Пройдіться до спалень: ліжка в порядку, постелі чисті і дбайливо доглянуті, в їхніх комодцях всяка річ лежить на своєму місці, усе розкладено за номерками. Дзвінок скликає їх на обід. Чергова читає, як годиться, молитву перед обідом (Слово Боже – один із основних предметів Інституту, як це видно і за Статутом, в неділю та у свята панночки бувають у церкві, а за негоди їм пояснюють Євангеліє у класі). Столи застелені чистою білизною з простим посудом і  їжею ситною та смачною без всяких там тістечок та соусів (У примітках до Статуту Квітка процитує записки чергової, що обід складається із трьох страв: борщу, каші та печені, однак ця чергова тих страв навіть не покуштувала, бо за слабке знання уроку була залишена без обіду). Після столування під наглядом смотрительниці, подібно до якої за її чесноти, знання та старанність годі й пошукати (можливо ж йдеться про дружину Квітки – Ганну Вульф), вони усі йдуть в сад і там бігають зі щирими радощами і розглядають свої грядки. З великим захватом вони підбігають аби повідомити смотрительницю: «що на такій то квіточці з’явився новий листочок»…Потім, після такої прогулянки по дзвіночку повертаються у кімнати із тією ж неприхованою радістю йдуть у класи, як на нову прогулянку.

Образи прекрасних панночок, але ж геть відрізаних від зовнішнього світу, в Статуті навіть зазначено про те, щоб бажано аби дівчатка не мали відносин і розмов з прислугою, однак обережно, щоб не вселити у них думки, що служники особи за нас нижчі. Головне, щоб не набралися від цієї прислуги звичок у поведінці та вимови.

Скільки сентименту та ілюзії (!), перенесених пізніше у твори щодо представниць іншого стану та іншою мовою: "Марусь" та "Оксан". Світ був значно цікавішим: з розпустою, незастеленими ліжками та з тістечками і соусами, з цією негідною поведінкою, з цією хохляцькою вимовою, вимовою, що так захопить дідуся Квітку через двадцять років.