2014-06-23-masliychukРозміщена на historians стенограма розповіді Ярослава Дзири 1988 р., попри те, що значна кількість фактів, про які розповів  респондент, відомі, не може не вразити. Суцільні проблеми списування, репресивних органів, з домішком антисемітських інтенцій та мовних характеристик. Найголовніше, констатація фахової неспроможності українських радянських істориків  (нагадаю сам Ярослав Дзира – філолог «за освітою і за дисертацією») ані належно видати джерела, ані бодай неодноманітно висвітлити історичний процес. Радянська історіографія як «неодноманітне і багатошарове явище» (так зазначено в одній із сучасних академічних характеристик) постає  дуже одноманітною і зовсім не багатошаровою. 

Якщо ще визнати, що Дзира, як і багато інших звільнених з Інституту історії УРСР 1972 р., займалися рідкісною нішею «історією феодалізму», то українська радянська історична наука постає таки дуже вбогою, а щодо винятків, їх, на відміну від радянських столиць Москви та Ленінграду, не багато. Хоча, за цими ж спогадами: «мовний академік» Іван Білодід українською говорив погано і жодної іноземної не знав.

22 – 23 травня 2013 р., я брав участь у міжнародній конференції , присвяченій радянській історіографії в Інституті історії України НАН України. Це була цікава конференція. Будівля на «Кірова», високі стелі і принишклі коридори підсилювали відчуття спадкоємності і остраху. Кілька доповідачів відверто хвалили радянські часи, історіографія рухалася по висхідній: один із тих доповідачів сказав відверто і цинічно про 70-ті: «так, були перегини, звільняли з роботи, але це давало змогу звільненим удосконалюватися, Олена Компан, наприклад, вивчала філософію і удосконалювала мови»,  вагомий історик піднесено розповідала про розвиток історіографії того часу, вживаючи словосполучення « рівень школи Анналів», хоча я дуже сумніваюся, що будь який працівник Інституту історії УРСР кінця 70-х щось про ту «школу» чув чи читав. У радянський час так легко було знайти доказ власної потрібності для історика як «бійця ідеологічного фронту». Звичайно, ті, чия молодість минула за радянського ладу, хто захистився і працював, отримав бодай частку тих заохочувальних пільг системи, тримання за які забезпечили лояльність до тієї системи, до сьогодні інакше сприймають  те, що зветься «радянська історична наука», «репресована і що репресувала», за хорошим висловом Юрія Афанасьєва.  Вони по своєму зрозуміють потайне інтерв’ю Ярослава Дзири, звільненого під час чисток 1972 р. зі згаданого Інституту, чи наповнену емоціями статтю Сергія Білоконя «Чи маємо ми історичну науку?» початку 1991 р., численні публікації Ярослава Дашкевича…Урешті усі ці постаті отримали роботу, посади і звання у 90-ті, стали поруч кого так нещадно критикували, частиною системи, видозміненої, але не минулої. Особисті образи були підім’яті інституційною доцільністю.

Інтерв’ю Ярослава Дзири небездоганне,  як і будь яке джерело особистісного походження. Більшість імен відомі лише фахівцям і відійшли у вічність. Але проблеми плагіату, планової роботи, відсутності творчих починань, залежність від влади і позаінституційна безпорадність залишилися і поглибилися.

Українські історики жодним чином не витримали випробування часом і суспільними змінами наприкінці 80-х – початку 90-х,  їм на зміну прийшли філологи, журналісти, дослідники культури та політики.  Історик не володів і не володіє монополіями щодо тлумачення минулого. Виклик не можна було витримати. Саме це і не було усвідомлено.  Інституції історичної науки, що сягають своїми коріннями радянського і щойно пострадянського часу, приречені на глибокі структурні зміни,  ймовірно і на ліквідацію. Реформи  і реформаторство насправді не несуть загального позитиву і робляться з необхідності.

Цю неминучість слід визнати від Національної академії до провінційних університетів. Чим далі будуть відтерміновуватися ті  реформи та зміни, тим вони будуть боліснішими і трагедійнішими.  Я людина уже пострадянської генерації і не надто сумуватиму, я бачив «безсмертну історію партії» забагато і бачу трохи не щодня, та і покручі спадкоємності є надто помітними.  Визнаю, що і багато що уже ж змінилося і не лише у позитивний бік.

Єдине, що хочу зазначити оптимістам: не слід захопливо вітати західні інституції та стандарти. Цей світ занадто жорстокий…це життя викладача в університетському кампусі за сотні кілометрів від дому, і від рідної alma mater, це жорстока конкуренція і часто не за фаховим принципом…це майже постійне очікування чергової дослідчої дотації чи вільної вакансії, постійне заповнення документації , подань та звітів. Це велике безробіття, пошук себе у інших сферах і темах з потребою заробітку…Але, що слід визнати,  у нас завжди було забагато істориків і так замало ідей, хороших книжок та фахових коментарів. Ми маємо усе лише частково, «багатошарово».