Print

Володимир Склокін. Про релятивізм, наукову коректність та відповідальність інтелектуалів (з приводу лекції Алєксєя Міллєра «Україна між ЄС та Росією» в Інституті наук про людину)Я певний час вагався, чи варто писати цю колонку. Історики зазвичай реагують на писані тексти, що дає можливість точно процитувати автора і по можливості уникнути звинувачень у перекручуванні та маніпуляціях. У даному ж разі йдеться про публічну лекцію, яка не була записана на відео, що значно ускладнює можливість точного цитування. Втім, я все ж вирішив написати цей текст з трьох основних причин. По-перше, полеміка з тезами Міллєра є важливою для кращого розуміння специфіки тієї інформаційної кампанії, що її зараз проводить Росія проти України. По-друге, цей випадок є доброю нагодою поговорити про роль і відповідальність науковців та інтелектуалів у сучасному світі. Ну і найважливіше – ставкою в цій дискусії є долі і життя мільйонів людей, зокрема і моєї родини.

Але про все по порядку. Отже, 23 квітня в Інституті наук про людину у Відні відбулась публічна лекція російського історика Алєксєя Міллєра «Україна між ЄС та Росією: небезпеки та нагоди». Міллєр є науковим співробітником Інституту наукової інформації з гуманітарних наук РАН та запрошеним професором Центрально-Європейського університету в Будапешті, відомий передусім як фахівець з української історії ХІХ – початку ХХ століть та історії Російської імперії. Водночас, він досить активно коментує поточні політичні події, а в останні роки виступає в ролі експерта з приводу історичної політики на пострадянському просторі.

Основні тези виступу Міллєра, як я їх зрозумів, наступні:

- Сучасна криза в Україні є наслідком геополітичного конфлікту, в якому винні усі сторони. Українці винні, бо вони обрали угоду про асоціацію з ЄС, коштом відмови від Митного союзу, і тим самим порушили геополітичну рівновагу. ЄС і США винні, бо вони підтримали українців. А провина Росії полягає в тому, що вона поводить себе занадто агресивно.
- Україна – це failed state, країна є глибоко поляризованою, її східна частина здебільшого не прийняла ані Майдану, ані нового уряду.
- Стабілізація України не можлива без участі Росії. Тому посилення санкцій проти Росії з боку Заходу не буде ефективним, а дасть зворотній ефект, оскільки остаточно розв’яже їй руки для агресивної політики і анексії наступних українських територій.

Свої критичні зауваження я обмежу до двох моментів: коректності аргументації Міллєра і проблеми релятивізації конфлікту в Україні і довкола неї.

Щодо першого питання, то для мене є цілком очевидним, що можливі і потрібні різні перспективи і погляди на те, що зараз відбувається довкола України. Втім, якщо ми пропонуємо певну точку зору, то маємо пам’ятати, що як науковці ми зобов’язані чітко аргументовувати свою позицію, подаючи надійні та достовірні факти, а також пояснюючи той контекст, з якого ці факти взяті. На жаль, з цим компонентом лекція Міллєра мала серйозні проблеми, особливо в обґрунтуванні другої з вказаних вище тез.

Наведу кілька прикладів. На початку лекції російський історик зазначив, що Східна Україна – це не Крим, бо якщо в Криму існувала стабільна проросійська більшість, то в жодній з областей Сходу такої більшості немає. На перший погляд це твердження є більш-менш адекватним щодо сучасної ситуації в східних і південних областях, але водночас воно непрямим чином легітимізує російську анексію Криму, на що, власне, звернув увагу у своєму коментарі Тімоті Снайдер, вказуючи, що немає жодного соціологічного опитування, яке б показувало, що більшість населення Криму підтримує приєднання до Росії (останнє опитування, проведене у лютому 2014 кількість бажаючих приєднатися до Росії оцінювало у 41%). У своїй відповіді Міллєр не зміг вказати на якесь конкретне опитування, яке б підтверджувало його тезу.

Втім, навіть, коли російський історик посилався на конкретні опитування чи побудовані на їх основі карти та графіки ситуація була не набагато кращою. Так, наприклад, обґрунтовуючи свою тезу про те, що євромайдан підтримувався передусім на Заході та в Центрі, Міллєр показав мапу, підготовлену «Еспресо TV», яка показувала жертви снайперів на майдані по регіонах, де практично всі жертви походили з Правобережної України, а Лівобережжя було практично чистим. Як харків’янин я знав, що принаймні двоє людей вбитих на майдані походили з Харкова і ще стільки ж з Полтавської області. Коли я запитав Міллєра про причину відсутності цих харківських жертв, він послався на те, що мапа походить з 21 лютого і просто тоді ці жертви ще не були ідентифіковані. Звісно, це не змінює принципово справу – дійсно більшість жертв на майдані походили з Центральної та Західної України, але продемонстрована мапа недвозначно показувала не посвяченому у всі нюанси віденському слухачу образ розділеної навпіл України. Таку ж роль виконувала й інша мапа захоплених адміністрацій по регіонах, яка також походила ще з початку лютого і майже не покривала Лівобережної України, тоді як, наскільки мені відомо, найсхіднішим містом, де обладміністрація була захоплена і певний час утримувалась євромайданівцями був Харків.

Обґрунтовувати цю вже застарілу тезу про поділену навпіл Україну покликані були і результати соціологічних опитувань. Так, Міллєр навів узагальнені дані по всіх південно-східних областях квітневого опитування проведеного КМІС на замовлення «Дзеркала тижня» щодо ставлення до євромайдану і підтримки сучасного уряду, які показують підтримку уряду на рівні близько 30% і Майдану – близько 40%. Однак, ці дані демонструють радше середню температуру по палаті і можуть вводити в оману не дуже підготовленого слухача. Якщо ж подивитись на деталізацію цих даних по окремих областях, то виникає досить відмінна картина. В усіх південно-східних областях більшість населення позитивно оцінює Майдан. Винятком є лише Луганська і Донецька області, де Майдан вважають державним переворотом 61% і 70% відповідно. Тому, якщо ми можемо говорити про радикальний поділ і поляризацію сьогодні, то ця лінія поділу має проходити не між Центральною та Західною Україною з одного боку і Південною та Східною з другого, а між Донбасом та рештою України.

Переходячи до проблеми релятивізму, то варто зазначити, що у своїй лекції Міллєр релятивізує Майдан та сучасний конфлікт довкола України, зображуючи його як об’єктивне, а отже неуникненне геополітичне протистояння. Якщо говорити про сам Майдан, то ця релятивізація відбувається через обстоювання тези про різку поляризацію України з цього приводу і зображення обох сторін конфлікту як абсолютно паритетних, підкреслення того, що кожна з них має власні цінності та візію майбутнього, які не можуть бути описані у категоріях «гірший» чи «кращий», вони є просто різними.

Тут слід підкреслити, що така релятивізація була б неможливою без, з одного боку, селективного представлення самого Майдану: наголошенні на його європейському вимірі і практично повному ігноруванні антиавторитарної та антиколоніальної складових; а з другого – без певних маніпуляцій з фактами. Попри задекларовану об’єктивність, у мене чомусь склалося враження, що Міллєр все ж більше співчував антимайдану. Так, наприклад, він з сумом розповів про те, що прибічники Майдану антимайданівців у Східній Україні називають «совками», бо ті працюють на заводах за низьку зарплату. А також показав фото кількох «антимайданійців» з написами «раб» на лобі, яких ставили на коліна на майдані Незалежності і змушували каятись. Щодо «совків», то, звісно, звинувачення у «совковості» в останні місяці неодноразово лунали, але зазвичай під цим мають на увазі специфічне ставлення до влади, як до даної від Бога й маючої мандат на все, а також відповідне розуміння ролі громадянина. Принаймні, я жодного разу не зустрічав використання терміну «совок» у значенні, вказаному російським істориком. Щодо другого прикладу, то так, на жаль, такі випадки дійсно траплялись. Але це робилось не щодо звичайних антимайданівців, а щодо «тітушок», тобто молодих людей, яким платили за те, щоб ті били і залякували євромайданівців. Водночас, слід підкреслити, що такі ініціативи завжди засуджувались політичним проводом Майдану. Тому, спроби Міллєра показати, що насильство і тактика антимайдану були лише відповіддю на насильство і дії євромайдану є дуже серйозною маніпуляцією. Всі, хто був присутній на майданах у різних частинах країни, а також ті, хто за цим уважно стежили, знають, що перші два місяці євромайдан був мирним протестом. Коли ж насильство почалось після запровадження «диктаторських законів», воно було спрямовано передусім проти влади та силовиків, які цю владу захищали, а не проти співгромадян, що притримувались іншої думки. Натомість, антимайдан від початку був, а в деяких регіонах і досі залишається, агресивним. Причому ця агресія не є стихійною, а чітко спрямованою на залякування і нейтралізацію опонентів.  

На більш загальному рівні Міллєр релятивізує конфлікт довкола України зображуючи його як об’єктивне геополітичне протистояння. За його висловом, точка зору, що кожна держава чи нація повинна сама вирішувати своє майбутнє має право на існування, але по суті вона є наївною, оскільки не бере до уваги специфіку realpolitik, що полягає на тому, що існують великі наддержави, які визначають розвиток подій далеко поза межами власних кордонів. Згідно з Міллєром, такою була реальність кілька сотень років тому, і такою вона залишається і сьогодні. Тут можна тільки зазначити, що дивно чути таку аісторичну тезу від історика. Очевидно, що характер міжнародних відносин постійно змінювався, а особливо активними та радикальними ці зміни стали у ХХ столітті. Якщо говорити про повоєнний період, то європейську інтеграцію та її дітище ЄС можна розглядати як досить успішну спробу втілення у життя іншої логіки міждержавних відносин, ніж та, яку Міллєр вважає єдино можливою.

Таким чином, спроби російського історика «нормалізувати» конфлікт довкола України, репрезентуючи його як об’єктивне, а отже неуникненне геополітичне протистояння не є такими нейтральними, як він хоче показати. По суті, вони у непрямий спосіб нормалізують і легітимізують агресивну політику Росії. Хотілось би нагадати Алєксєю Міллєру, що коли ми намагаємось пояснити сучасний конфлікт в Україні і довкола неї ми переходимо з рівня одиночних тверджень про минуле/сучасність (на якому ще працює кореспондентська теорія істини) на рівень концептуалізації, де вже не може йтися про простий опис, який нібито об’єктивно відображає реальність. На цьому рівні завжди йдеться про інтерпретацію або репрезентацію, яка може більш чи менш адекватно представляти реальність, але ніколи не буде її стовідсотковим відповідником (як це можливо на рівні одиночних тверджень)1.

Саме тут починається проблема відповідальності. Ті інтелектуали, і зокрема науковці, які пропонують концептуалізувати ці події як об’єктивний і неуникненний геополітичний конфлікт, несуть відповідальність за те, що цей образ реальності утверджується спочатку в медіа, а потім і в головах простих росіян, близько 80% яких зараз переконані, що світ являє собою арену неуникненного геополітичного протистояння, в якому кожна країна має свої цінності та інтереси, які не можуть бути описані в категоріях «кращі/гірші», але в категоріях «наші/чужі». Відповідно, ці люди підтримують агресивну політику Путіна, а останній, відчуваючи цю підтримку, продовжує і вдосконалює таку політику. Репрезентація реальності, створена інтелектуалами, руками політиків та військових перетворюється на саму реальність. Коло замикається.

Алєксєй Міллєр наголошує, що йому йдеться про об’єктивне, позбавлене моралізаторства та емоцій висвітлення подій. Саме тому він описує прибічників євромайдану та антимайдану як абсолютно паритетні сторони. Втім, чи така «об’єктивність» насправді має багато спільного з традиційним науковим етосом? Варто пригадати, що академічна спільнота з часу її утвердження в західному суспільстві у пізньому середньовіччі спиралась на і культивувала цілу низку цінностей та чеснот, без наявності яких, як її власне існування, так і розвиток та формування модерного західного суспільства були б неможливими. Однією з таких базових цінностей була інтелектуальна автономія, тобто свобода наукового пошуку незалежно від політичних, релігійних та інших авторитетів. Отже, ідея, що наукова об’єктивність означає ціннісну  нейтральність є щонайменше дуже спрощеною і має до діла радше з етичним релятивізмом радикального постмодернізму, який, до речі, досить вправно використовує у своїй політиці путінський режим.

Пам’ятаючи про це, можемо знову повернутися до питання про оцінку євромайдану та антимайдану та загальну концептуалізацію конфлікту довкола України. Якщо навіть прийняти логіку Міллєра і дивитись на Майдан як на геополітичний конфлікт, то все одно ми бачимо, що прибічники антимайдану, які підтримували спочатку авторитарний режим Януковича, а потім ще більш авторитарний режим Путіна, виступають передусім за цінності «закритого» суспільства, ідеалом якого для більшості з них є СРСР. Тоді як прибічники євромайдану, апелюючи до ЄС, висловлюються за цінності суспільства «відкритого». Що утвердження «закритого» суспільства означає для незалежних академічних інституцій та автономії індивіда, я думаю, пояснення не вимагає.

Цим всім я не хочу сказати, що все, що залишається робити науковцям у цій ситуації це прославляти євромайдан і засуджувати його супротивників. На мою думку, відповідальна позиція інтелектуалів мала б полягати на пропонуванні багатовимірних інтерпретацій цієї кризи, які не уникають ціннісних суджень і роблять цей ціннісний вимір конфлікту та його наслідки зрозумілими для ширшої аудиторії.


  1. Детальніше про це див.: Склокін В. Після постмодернізму // Український гуманітарний огляд. Київ, 2010. Вип. 15. C. 9-23.