Print

Наталя Лаас. «Радянське» та «російське»: криза тактики «ввічливого непомічання»Коли у листопаді минулого року мені запропонували попрацювати для сайту Historians, я аж ніяк не думала, що підготовка матеріалів та спілкування з колегами буде відбуватися в революційній та напіввоєнній гарячці. Мій задум як редактора від самого початку був досить простий. Як історик, що спеціалізується передусім на радянському минулому, мені хотілося подискутувати про проблеми своєї царини. Й серед інших матеріалів свідомо й цілеспрямовано добирала ті, в яких обговорюють у суголосний з моїми переконаннями спосіб перспективи радянської історії. Загалом, принципи, якими я керувалася при доборі текстів на сайт всі ці місяці, й досі залишаються актуальними.

По-перше, це настанова на відсутність територіальних обмежень та кордонів. Йдеться про те, аби відмовитися від «українських географічних меж» як абсолютної преференції у дослідженнях про радянське минуле, або, іншими словами – від «приватизації» українського складника радянської історії. Скільки разів мені доводилося спостерігати ситуацію, коли будь-яку проблему чи хронологічний відтинок під час вибору теми дисертації чи монографії обмежують лише «Радянською Україною» чи «УСРР/УРСР»; коли реакцію викликають лише ті книжки зарубіжних авторів про Радянський Союз, де згадано українські аспекти чи у назві є щось «українське», а іншими легковажать; коли бурхливі теоретичні дискусії у світовій історичній науці вважають поза колом актуальних інтересів, бо ґрунтовано їх на неукраїнських матеріалах чи свідченнях.

Террі Мартіну, Сергію Єкельчику, Тімоті Снайдеру пощастило бути знаними в Україні, бо вони «здогадалися» про неї написати. Ми – вдячні за це – натомість визнаємо їх і обговорюємо. Але як же з іншими? Як же з масою книжок про імперський статус Радянського Союзу, про дебати навколо так званої радянської суб’єктивності, про десятки робіт, які оперують «радянським» як окремішнім культурним та цивілізаційним феноменом?

Звісно, такі «приватизація» та відмежовування були виправдані на початковому етапі – утвердженні української історіографії як окремішньої, але зараз виглядають певним анахронізмом та провінціалізмом. Про це останнім часом опубліковано багато критичних дописів, зокрема й на сайті.

Але щодо радянського минулого така позиція відокремлення чи не найшкідливіша. Безупинно слідуючи цій логіці, втрачаємо не лише суть загальніших теоретизувань світової думки, але й обмежуємо наше розуміння історичного контексту, у якому існувала «Радянська Україна», а також зводимо практично нанівець можливості компаративного аналізу. Сучасна російська історіографія, яка «присвоїла» собі всю історію Радянського Союзу, виграла від того не лише інтелектуально (у міжнародних масштабах з російськими фахівцями з СРСР говорять як з рівними партнерами, тоді як українських вряди годи запрошують як експертів з місцевих проблем або – словами Кірін Нараян – як таких собі «native anthropologists»), а й ідеологічно (свідченням чого є хоча би теперішні події).

Тож сайт я використала як майданчик не лише, аби надати слово українським і зарубіжним експертам про Україну, але передусім для того, аби колеги з інших країн розповіли про власний досвід давати собі раду з радянським минулим. Голоси сусідів з Росії, Білорусі, Литви, Молдови про їхні варіанти «радянськості», як видається, будуть не зайвими. З великим оптимізмом та сміливістю це навіть можна потрактувати як слідування модній нині тенденції транснаціоналізації досліджень та писання транснаціональної історії.

Інший принцип добору матеріалів – міждисциплінарність. Напозір з цим в українських істориків проблем немає. Хіба тільки найлінивіший зараз не згадує у методологічних засновках до дисертації чи іншої наукової праці «міждисциплінарного підходу». Як на мене, у сучасних студіях про радянське минуле є загроза, що «міждисциплінарність» перетворюється на одне з найзаяложеніших кліше («commonplace»), що за популярністю зможе конкурувати хіба що з класиками марксизму-лєнінізму минулої епохи, й, на жаль, з такою ж декларативністю цих заяв. У чомусь обидва рефрени виконують і подібну історіографічну функцію. Як колись цитати з Лєніна чи рішень партії покликані були легітимізувати конкретну наукову працю в історіографічному полі радянської науки, так нині задекларована міждисциплінарність може свідчити радше про ідеологічні настрої, своєрідну правовірність автора/авторки (а саме: готовність інтегруватися у західну історіографію, вимога до чого звучить звідусіль уже так довго), ніж про реальне використання міждисциплінарних методик у тексті.

На відміну від міждисциплінарності як ідеологічної чи світоглядної орієнтації, мені у доборі матеріалів йшлося про цілком реальні міждисциплінарні експерименти (підкреслюю саме експериментальний складник, адже тут існує високий рівень невдачі, втім, у разі успіху інноваційний потенціал таких текстів значно вищий). Отож, не тільки історики будуть розмірковувати про минуле. Погляди соціологів, мистецтвознавців, дослідників з царини медій та візуальних студій можуть бути не менше натхненним до міркувань.

Нарешті, третій принцип – це пріоритет культурної історії Радянського Союзу. На моє переконання, саме цей напрям вивчення радянського минулого в останні десятиліття став домінантним у світовій історіографії. Причому культурна історія примудрилася інкорпорувати всі аспекти радянської реальності: політику й ідеологію, економіку, щоденне життя мешканців. Символічні виміри політичної влади; формування розмаїтих типів «радянської особистості» («говорити по-більшовицькі» Стівена Коткіна, «сталінська особистість» Іґала Галфіна та Йохена Геллбека); соціокультурні ідентичності та їх ієрархії; культурні виміри радянського виробництва та торгівлі («економіка послуг/протегування» Алєни Лєдєнєвої, соціальна історія радянської торгівлі Джулії Гесслер, осмислення радянського суспільства як споживацького); історія емоцій (Рональд Ґріґор Суні, Ян Плампер) та історія речей, «просторовий поворот» («spatial turn»), візуальна історія (Вікторія Боннелл), гендерна історія та історія спорту – це лише короткий перелік чільних напрямів, що визначають магістральні шляхи історіописання про радянське.

Звісно, можна заперечити, що нині найгостріші теоретичні дискусії стосуються не культурної історії, а так званого «постгуманізму». Що ж, до певної міри це так, але для історика-практика – фахівця з Радянського Союзу – «постгуманізм» теж в далекій далечі його наукового горизонту, тоді як культурна історія – у цілком досяжній, щоденно затребуваній площині історичного ремесла.

В українській же історіографії історії СРСР такими щоденно затребуваними напрямами стали лише «соціальна історія» (на практиці, важко означуваний гібрид всього, що поза межами політичної, чи то пак, подієвої історії) та «історія повсякдення» (яку часто редукують до механічного поєднання «матеріально-побутових умов» та «соціальних настроїв»).

Як з’ясувалося за час пошуку та підготовки матеріалів, витримати останній принцип виявилося найскладніше, що для мене вкотре доводить потребу дискусій про культурну історію в Україні.

* * *

Власне, тут своє редакторське слово я мусила би закінчувати. Закінчувати теплою подякою всім авторам, редакціям часописів і видавництв, перекладачам, а особливо Андрію Портнову та Володимиру Маслійчуку, з якими я три місяці готувала ці матеріали.

Події останніх тижнів змусили мене змінити кінцівку. Як означила цю трансформацію моя подруга (історик з Росії, котра зараз працює в Мюнхені): з наукового тексту зробити «політичну заяву» («political statement»). Звісно, сама я би це так не називала, та й взагалі не певна, що на нинішній хвилі емоційного національного піднесення знайду багато однодумців. Тож краще сприймати це як щось на кшталт «особливої думки» («dissenting opinion»).

Мій – хоч і недовгий – досвід залучення до українського історичного цеху засвідчує, що в свідомості науковців (на відміну від українських політиків) стратегічна мета «інтеграції в західну історіографію» була непохитною. Скільки разів я сама писала це у своїх текстах, обґрунтовуючи цим свої спроби вправляння в англо-американських студіях щодо СРСР, писала без жодного сумніву в правильності та доцільності. При цьому в моїй ментальній мапі російська історіографія до «західної» очевидно не належала.

Вираз «необхідність інтеграції української історичної науки до російської» – це у кращому разі виняток, у гіршому – нісенітниця чи й підозра в непатріотизмі. В ієрархії престижностей «чужих» історіографій російська хоч і не була аутсайдером, але виразно пасла задніх. Друкувати статтю в російському науковому журналі не так почесно, як в англомовному. Поїхати на наукову конференцію до Москви може хіба кожен, аби охота, а от до Штатів чи Європи – пошана й визнання. Мало не хрестоматійною думкою «російський ліберал закінчується там, де починається українське питання» та не менш хрестоматійним «імперським комплексом» росіян було дуже зручно виправдовувати власне – українське – небажання робити активні кроки до такої собі «діалогічної інтеграції».

Серед «чужих» історіографій російська була «своїм чужим», іншими словами, була легко удоступнена для роз’яснень та раціональних аргументів потенційно, за першої у тому потреби. Історики, що вивчають недалеке минуле добре обізнані з небезпекою приписувати історичним акторам власні світоглядні цінності та норми поведінки лише на підставі часової близькості між науковцем та предметом його вивчення. Здається, такої ж помилки припустилася українська спільнота в оцінках російських інтелектуалів на підставі позірної близькості мов: російської (у Росії) та російської (в Україні). Вірили, що саме до цього інструменту можна буде легко вдатися, аби «залатати» дірки непорозуміння.

З українського боку конкретна наукова співпраця була радше або в руслі «тактики вичікування» (мовляв, нехай росіяни перші визнають наші заслуги як самостійної інтелектуальної спільноти та перекладають російською наші кращі наукові праці), або «ввічливого непомічання» («polite inattention» – у психології один із способів невербального контакту: ми дивимося на іншу людину рівно стільки, аби було очевидно, що її помітили, а потім відразу відводимо очі, аби не порушувати її приватність). Важко собі уявити таке ж ставлення до будь-якого (навіть найгіршого!) європейського наукового осередку.

Якщо труднощі «західної інтеграції» ще можна було би виправдовувати перед собою поганим знанням іноземних мов, то нехіть до «російського вектору» під кутом зору мови можна пояснити лише лінощами та зручністю статусу кво (як з’ясувалося, цілком вдаваного).

У підсумку, за кілька тижнів дикої, неприхованої, брудної інформаційної війни (для себе називаю її «Першою світовою інформаційною війною», і очевидно, історики вже мусять вчитися аналізувати цей новий тип воєн) з’ясувалося, що українські та російські інтелектуали назагал розмовляють таки цілковито різними мовами: вживають одні й ті ж наукові категорії, при цьому оперуючи катастрофічно різним історіографічним багажем. Саме тому в теперішній критичній ситуації значна частина російської інтелігенції цілком щиро підписує петиції проти «коричневої чуми» та «бендерівців». І де тут межа між «імперським комплексом» та елементарним невіглаством? Якщо з першим боротися не нам, то провину за друге ми всі – як наукова спільнота – здається, мусимо поділяти.

Втім, мені би не хотілося перетворювати цей допис у щось на ґатунок «публічного самобичування». Трьохмісячний досвід спілкування з колегами (особливо російськими) доводить, що персональний, особистісний рівень комунікації найдієвіший та наймобільніший, що навіть у такі часи полілог та розуміння можливі, а український науковий простір вважають вартим того, аби у ньому оприлюднювати свої оригінальні наукові результати.