Print

 

                                                                                                                              Aufgestanden ist er, welcher lange schlief…                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          Der Krieg, Georg Heym    

 

2014-03-07-huckУже кілька днів неослабна увага всього світу прикута до невеличкого півострова у Чорному морі – Криму. Затамувавши подих, люди з усього світу стежать за тими подіями, що там тепер розгортаються. Що таке Крим, власне, для мене, кримчака? Напевно, це значно більше, ніж просто місце народження і батьківщина, дорожче, ніж просто земля, де лежать кістки моїх пращурів. Мабуть, народившись на цій землі, відчуваєш її все життя, де б ти не жив, вона присутня в моїй душі, думках і мріях. Я народився і виріс у Криму, у місті Саки, але це геть не завадило мені стати україномовним письменником, хоча навколо мене було переважно російськомовне оточення. Моїми духовними вчителями були такі великі українські письменники, як Наталія Кобринська, Осип Турянський, Тимофій Бордуляк, Ольга Кобилянська… Першою письменницею, яка відгукнулася на тоді ще дуже несміливі мої спроби писати українською мовою була українська письменниця з Бразилії Віра Вовк… Моя перша поетична збірка вийшла друком 1998 року в Сакській міській друкарні, де не було на той час українського шрифту, тому замість української літери «і» там у словах стоїть – «!» – знак оклику. Тобто мене навіть це не зупинило: я не владний був опиратися своїй заповітній мрії: стати саме україномовним письменником. Тому Крим для мене – це не лише земля мого народження, але й місце мого розвитку як українського письменника.    

 

     Чи можемо ми сказати, звісна річ, з огляду на теперішні події, що ми втратили Крим? Несхитно переконаний, що ні. Оскільки за двадцять років незалежності у Криму сформувався отой міцний підмурок із представників кримських татар, українців Криму, лояльно налаштованих кримських росіян і представників інших народів, що мріють жити саме в освіченій культурній демократичній Європі, де панує верховенство права і людина захищена на законодавчому рівні, – а не в занапащеній владою, агресивній і злиденній Росії. Тому, гадаю, Крим, цей твердий хребет південної України, Росії, імперії, нутрощі якої почасти зжерті внутрішніми протиріччями та економічними негараздами, буде дуже складно або і взагалі неможливо зламати. Кожен у цей скрутний для нашої країни час може діяти на свій розсуд і робити відповідні висновки, адже все відбувається на наших очах, із яких, переконаний, уже навіки щодо Росії – як країни нам геть не дружньої, а навпаки – країни-ворога, – спливла полуда. Росія, випинаючи свою незграбність, геть втратила почуття реальності. І це не тільки в Криму. Вона завжди полюбляла, як злодійка, нишпорити рукою в кишенях будь-якого свого сусіда – не лише України, але й Польщі, Фінлянлії, країн Прибалики, лихим духом дихала на будь-які демократичні процеси в тих країнах, які межують із її кордонами. Путінська мрія про відновлення у будь який спосіб великого СРСР – межує із шизофренією і старечим маразмом.      

 

     Egotism кремлівської влади просто вражає, і ця кострубата влада поклала собі за мету знищити до останку демократичний розвій українського суспільства, розпочавши незаконну й нахабну інтервенцію в Криму. Як бачимо, дуже сильно похмаріло в головах представників політичної еліти Росії. Можливо, це й правда, як повідомляють ЗМІ, речовини, яким хазяїн Кремля намагається повернути собі молодість,  просочились і в його геть згнилий мозок. І, гадаю, уже не треба нам будувати Великий китайський мур, щоб зберегти Україну від північоного агресора, оскільки цей мур путінська ненависть до України вибудувала в кожній душі свідомого українця. І він зберігатиметься тепер уже віками, оскільки генетична пам’ять людини – це крислате, із буйним розложистим гіллям дерево, яке, попри час, не точить шашіль. Наприклад, у часописі «Соборность» №№ 2-3 (44-45) вересень, 2012 р., Ізраїль, подано статтю письменника Олександра Дека «Хто використовує російську карту проти євреїв, а єврейську проти України».    

 

     Я вважаю за доцільне навести одну промовисту цитату з цієї статті: «1948 року утворилася Держава Ізраїль й обрала зовнішньополітичний курс у спільноті разом із Західною Європою та США, а не із СРСР, який одразу зарахував Ізраїль до своїх ворогів. Була формула Сталіна: «Хто не з нами, той проти нас». Ця формула у зовнішньополітичному курсі живе й зараз у політиці Російської імперії. Я називаю «імперія», тому що А. Д. Сахаров у проекті своєї конституції Російської держави писав: «Росія була й буде імперією, поки всі національні та автономні округи Росії не стануть самостійними державами». Батько російської ядерної зброї мав на увазі розпад СРСР так, як пізніше розпалася Югославія». Сучасна Росія стала продовженням СРСР, вона не оновилася після розпаду Союзу, а навпаки, загнала себе в глухий кут і в політиці на міжнародній арені, і в межах своїх кордонів, тому що зазіхнула на найсвятіше: свободу людини.    

 

     На кримському півострові проросійські сили, сходячи рясним потом і зі шкури випинаючись, завжди докладати максимальних зусиль до того, щоб якось дезорганізувати мешканців Криму, посіяти між ними міжнаціональну ворожнечу й неприязнь, посварити. Інколи, але, на щастя, не завжди, їм це щастило. Дехто просто миролюбно перетравлював усе, що йому пропонувала російська пропаганда, корячись «сильній руці» північого сусіда, або вирішував за краще просто не чути того, що мав би розчути, якщо не глухий. Але більшість усе ж таки завжди вважала за гідне висловлювати своє невдоволення вголос, адже мовчання – це яскрава признака раба. На моє глибоке переконання, утратити Крим ми могли б від 1989 до 1991 року, коли на півострів тільки-тільки почалося переселення кримських татар і не було ще тієї важливої суспільної згуртованості, яка є зараз. Тепер ми маємо ціле покоління молоді, яке народжене було саме в незалежній Україні й українському Криму. Це покоління кримських татар на генетичному рівні тримає глибоку образу на колишню соціалістичну імперію, коли його пращурів 18 травня 1944 року без жодного повідомлення, жорстоко й нахабно, силоміццю було зігнано до товарняків і відправлено геть, бозна-куди, відірвано від рідної землі та домівки. Не витримавши дуже важкої й виснажливої дороги у безвість, багато з тих людей умерло ще у вагонах і було закопано у безіменних могилах. Геноцид кримськотатарського народу з боку кремлівської влади у Криму тепер ізнову поновився!  

     Мені дуже втішно, що на мітинг проти путінської агресії, улаштований нещодавно в Берліні, прийшла Нобелівська лауреатка з літератури за 2009 рік, німкеня румунського походження Герта Мюллер, адже хто, як не вона, відчула колись на своїй власній долі та долі своєї родини всі жахливі «принади» безправної та злиденної соціалістичної Румунії на чолі з кривавим диктатором Чаушеску?! Не забуваймо й про 26 червня 1944 рік, коли з Криму так, як і кримських татар, було виселено болгар і греків. А теперішній Крим – це багатонаціональне утворення, воно вельми барвисте й строкате, і завжди люди тут знаходили між собою порозуміння, жили дружно й у злагоді. Тому нове покоління ніколи не погодиться стати рабом московського царату. Крим – це як яскравий посвіт чи вогнище, і якщо воно загориться, то ця пожежа здатна спопелити й підірвати назавжди нібито міцну підвалину путінської імперії, яка таким робом опиниться, наче між молотом і ковадлом. Від’єднати від України Крим – це як розірвати пуповину плоду, який гармонійно розвивається в материнській утробі, або це було б схоже на сюжет роману сучасного шведського письменника Пера Улофа Енквіста «Скинутий янгол» (1985), коли головний герой твору Паскаль, нещасний цирковий блазень, який мав розважати пихату публіку тим, що всім демонстрував своє жахне потворство: другу голову на своїй голові, яку по часі забажав відтяти, щоб одружитись і жити звичайним людським життя, але так того й не здійснив – попри всі свої душевні муки й фізичні страждання. Тому як можна відтяти від України Крим?! Це як відтяти голову від тулуба! Воно ж завжди буде боліти, і та рана ніколи в житті не загоїться.    

 

     До Криму свого часу переїхало дуже багато людей із Вінниці й Вінницької області. Серед них колись дуже давно була й одна з моїх тепер уже покійних бабусь. Тобто якщо казати про україномовний Крим – то тепер це нащадки саме колишніх вінничан, яким і дали ті перші поселенці колись життя, а українська мова кримчан – переважно вінницький діалект. Моя бабуся привезла із собою до Криму чотири томи славетного словника Бориса Грінченка, ще того, давнього, 1907 року видання, і він на багато років став моєю найулюбленішою лектурою.      

 

     Не хочеться ворушити те, що було в Криму раніше, щойно Україна отримала свою незалежність. Усі ці двадцять років української незалежності Крим був, як машина, яка рухалася за інерцією, поступово збавляючи біг, аж поки не зупинилася, а прямо підірвалася на російських імперських амбіціях. Старе – нехай якнайшвидше минає і забувається, нехай зникає розрух із наших серць. На превеликий жаль, від того часу, як Україна нарешті ж здобула незалежність, Крим залишався бути для центральної влади віддаленою провінцією. Він жив звичайним своїм життям, дуже сірим і не надто радісним, оскільки добробут звичайного кримчака завжди залежав не лише від державних дотацій, але й від вдалого курортного сезону. Але й тут виникали певні труднощі та проблеми, адже інфраструктура кримських оздоровниць так і залишалася бути радянською, а ціни були на все, як у хороших курортах Болгарії. Щодо культурного життя українця в Криму можу сказати, що виходить друком у Сімферополі лише одна україномовна газета «Кримська світлиця», яку постійно, скільки себе пам’ятаю, кримська влада намагалася закрити. Наче крізь вузьку шпаринку, хистким світлом на півострів просочувалися й україномовні книжки, але їх було мало, тому що українські видавці з материкової України, як було помітно, не бачили сенсу співпрацювати з цим дивним і не дуже зрозумілим адміністративним утворенням, що має назву «Крим».      

 

     Прикметно ще зауважити, що згубною спокусою майже всіх кримських політиків завжди було бажання перейматися напередодні виборів мовною ситуацією в Криму. Таким чином ці люди заробляли собі відповідні бонуси на майбутнє, роздмухуючи мовну проблему, якої в Криму ніколи не існувало. Головне тепер, переконаний, шукати те, що нас усіх може об’єднати, а це, гадаю, може бути саме культура. Мені завжди хотілося, щоб україномовні письменники приїжджали до нас, зустрічалися з читачами, проводили зустрічі наприклад, зі студентами філологічного відділення Сімферопольського державного університету... Але більшість із цих письменників їхала до Польщі, Австрії, Німеччини, але не до нас. Ні, про нас вони не забували, а просто, здається, ігнорували. Кілька років тому в ЗМІ з’явилося кілька статей від двох таких відомих письменників, які «відпускали Крим до Росії»... Головна думка цих статей була така: нам геть не подобається в Криму, бо він аж надто смердить радянщиною, а тому цей Крим треба віддати Росії. Які дурощі, просто дивно!      

 

     А що, власне, зробили самі пани письменники, щоб той Крим не був радянським і російськомовним? Вони приїжджали до Криму і викладали, наприклад, кримським татарам українську мову, коли вчителів-україністів геть не вистачало, чи сиділи бозна-де й писали свої цидулки, заробляючи популярність, взагалі при тому забуваючи, що Крим – це й земля кримських татар, які теж не хочуть до Росії й голосували свого часу за президента Ющенка й усією душею підтримували Помаранчеву революцію. То куди діти татар? Випхати їх утришия до Росії, ізнову, як у жаскому 1944 року, депортувати їх бозна-куди, бо так хоче шановний пан письменник? Як так можна, я просто дивуюся! Мене це сильно обурювало. І мені все це було дуже неприємно. Тому, переконаний, що своїм дуже гострим пером український письменник має будити в людях небайдужість до власної історії, мови, культури; його книжки мають казати – STOP! – тріумфу лицемірства й сваволі на українській землі. Щоби проникнути в саму сутність людського буття, треба мати в наш час неабияку мужність, бо за це, на жаль, і судять, і переслідують, і вбивають. Хоча, уважаю, фізичне буття митця – не може бути підвладне суду людському, тим паче, коли на лаві підсудних опиняється – Україна, бо тільки суд Божий може визначити ту міру або покарання, або прощення, на що заслуговує засуджений. Коли ж тепер запахло війною – то всім стало страшно. А мені вельми прикро, що саме такі жахливі події можуть об’єднувати народ, а не культура.      

 

     Я переконаний, що справжньому письменнику має боліти Україна, вся Україна, а не якась її частина, він має своїми творами єднати націю, його твори мають бути, як приклад для інших, як маяк у шторм-негоду, як ковток живлющої води у страхітливу спеку!!! Які ми маємо зробити конкретні кроки щодо Криму? Усі дуже складні питання мають вирішуватися виключно в правовому полі. Це завдання політиків. До того ж, мають підключатися до цього процесу й представники культури. Бо саме через культуру, думаю, можна налагодити нехай хисткий, але все-таки зв’язок із представниками всіх національностей, які мешкають у Криму. Користуючись нагодою, маю бажання окремо звернутися до наших україномовних письменників: шановні друзі, приїжджайте до Криму! На вас тут чекають ваші читачі. Можливо, їх спершу буде й не дуже багато, але зробіть назустріч перший крок! До Криму, гадаю, варто приїжджати восени. Починати, думаю, треба з українського відділення Сімферопольського державного університету, виходити на декана, щоб він ставив пари, де можна було б сучасним українським письменникам поспілкуватися з молоддю, тому що ця молодь – це ж майбутні вчителі, більшість із яких у майбутньому  залишиться працювати в школах Криму, і для них такі зустрічі саме із живими сучасними письменниками будуть дуже доречними!      

 

     До слова, можна було б, певно, для цього об’єднати кілька студентських потоків, включаючи й студентів кримськотатарського відділення, оскілки, за моїми спостереженнями, саме кримські татари є дуже старанними учнями щодо української мови. Я дуже добре пам’ятаю, коли певний час викладав у школі, як кримськотатарські діти, які щойно приїхали з Узбекистану, ставили мені питання, як їм найшвидше оволодіти українською мовою, купували словнички, граматики, самовчителі – і наполегливо працювали. І жодна дитина мені не сказала, що їй це не треба! Ні. Навпаки! Деякі з них приходили в 10 чи 11 клас і починали все з нуля. І не лякалися. А працювали.  А потім іще й ставали вчителями української мови! Українські представники культури мають повстати проти узвичаєних, переважно упереджених поглядів стосовно Криму і кримчаків і якнайшвидше підключитися до складної, виснажливої роботи, яка, глибоко переконаний, колись дасть свій плідний результат.      

 

     Є такий дуже хороший фільм, філософська притча про людське призначення – «День гніву», (1985 р.) із геніальним литовським актором Юозасом Будрайтісом у головній ролі. Спливло так багато років, але цей фільм – аж надто сучасний! Там і про значення людини, що має писати правду для інших людей – журналіста (не плутаймо із журналюгою!) – зізнаюсь, як на сповіді, я дуже мало в своєму житті зустрічав чесних неупереджених журналістів, які працюють не за гонорар, а потужно, «на совість», –  і про борг людини перед своєю вітчизною, і про звичайні людські почуття та якості, які зазвичай якнайповніше проявляють себе у жорстких життєвих обставинах і випробуваннях. Я переглядав ту кінострічку, коли ще був дитиною. Мене в ній вразило два кадри, які й досі стоять перед очима: перший – це коли люди-звірі вбивають глухонімого пастушка, заколовши його вилами в живіт, а другий – коли на суді до поважного пана професора – (Боже, як пророче лунає в контексті теперішніх подій це слово «професор»!) – підходить журналіст, який, прагнучи жаскої правди, ледве наддирає шкіру на обличчі того вченого чоловіка, а за її вишуканою чистою основою, за ретельно виголеними вилицями й підборіддям – зненацька вибивається звіряча шерсть, але ж усі досі гадали, що то була звичайна людина, а не звір! Професор-звір… Потвора, яка зчинила Каїнове діло: убивство…      

     Це дуже актуальний фільм, зважаючи на ті події, до яких ми всі стали причетними, оскільки дає можливість замислитися: невже люди мають властивість лише тоді спам’ятатися й об’єднатися, коли їх усіх спостигне спільне горе?!. Насамкінець додам, що, на моє глибоке переконання, народ має єднати культура, а не лихий час і війна! Нам треба боронити й оберігати кожен сантиметр української землі. У цій землі лежать кістки наших пращурів! Не дамо, щоб по тих кістках товклися москальські чоботи! Бо тоді… День гніву неодмінно настане, змітаючи все лихе на своєму шляху! Чомусь пригадується стаття американського літературного критика Лілії Панн про поетичну творчість Олексія Цвєткова, яку вона назвала «На кам’яному вітру». Мені чомусь здається, що ми всі тепер стоїмо, міцно взявшись за руки, на якомусь пустельному узвишші на жаскому бурхливому кам’яному вітру, що є сили пручаючись його дужим поривам, і нам потрібно вистояти, щоб жити.