На ці роздуми мене наштовхнула фраза відомого російського дослідника «українського питання» в Російській імперії Олексія Міллера. У висновках до своєї, вже класичної, монографії про український національний рух другої половини ХІХ ст., науковець зазначав, що тогочасна економічна і політична відсталість Російської імперії підривала «привабливість Росії як центру інтеграційного тяжіння для еліт окраїн імперії» [1]. Із цією тезою важко не погодитися, як і з тим, що запізніла модернізація імперії Романових зіграла свою фатальну роль у провалі імперської асиміляторської політики й у тому, що концепція побудови «великої російської нації» врешті не була реалізована [2].
Роздуми О. Міллера підштовхнули до проведення паралелей із епохою, ранішої рівно на сто років, – «золотим віком» Катерини ІІ. Зіставивши ці дві історичні картинки, розділені віковим рубежем, будемо спостерігати разючий контраст.
Остання третина XVIII ст. – час, коли Російська імперія посилено уніфікувалася, розширюючись територіально і відіграючи все помітнішу роль у європейській політиці. Керуючись настановами «Просвіченого абсолютизму», Катерина ІІ будувала «добре впорядковану державу», в якій локальним особливостям місця практично не лишалося. Усе це відбувалося «на очах» тогочасної української верхівки – козацької старшини Гетьманщини, Запорозької Січі та Слобідських полків. Думається, українська «нова шляхта» цілком усвідомлювала свої перспективи: підтримати курс петербурзької влади, відсунувши на другий план тугу за «милою старовиною», або ж залишитися обабіч державної магістралі, ризикуючи остаточно зійти на соціальні манівці. І більшість обрала перший варіант.
Тож, що саме їх «приваблювало»? На моє переконання, таких аспектів було щонайменше три.
Перший і найочевидніший – здобуття дворянського статусу. Якщо до Маніфесту Петра ІІІ від 18 лютого 1762 р. українська старшина ще могла сумніватися у перевагах належності до російського «благородного стану», то після нього, гадаю, такі сумніви розвіялися. Тим більше, зі сходженням на престол Катерини ІІ все йшло до остаточного утвердження дворянства нагорі імперської соціальної піраміди, що й було зафіксовано знаменитою «Жалуваною грамотою дворянству» від 21 квітня 1785 р.
І в даному випадку йшлося не лише про «формальне», де-юре, визнання благородства, відсутність чого так сильно дошкуляла шляхетським претензіям старшини впродовж усього XVIII ст. Долучившись до імперського дворянства, українська еліта вбивала одним пострілом двох «соціальних-економічних» зайців: остаточно відмежовувалася від «рядового» козацтва, яке вважалося їй рівнею згідно «малоросійських прав», і застережувала свої права на володіння накопиченими маєтностями. А своєрідним «доважком» отримувала право на володіння кріпаками. Хіба ж це не відповідало її прагненням?
Другий аспект окреслю як «політичний». Отримавши дворянський статус, тепер уже колишня старшина здобувала і політичну вагу. Найперше тому, що дворянство – «опора трону», а тому його добробут і підтримка грали для влади вирішальну роль. Окрім того, можливості кар’єрного росту відтепер ставали відкритішими. Наявність же когорти успішних земляків, як-от Олександра Безбородька, Петра Завадовського чи, пізніше, Віктора Кочубея, робила ці можливості досить-таки утілюваними у життя. Коло замикалося, якщо згадати, що кар’єрні успіхи неодмінно тягли за собою суттєве матеріальне поліпшення.
Третій аспект назву «побутовим». Не маючи наміру жодним чином применшити національні традиції, зауважу, що на кінець XVІІІ ст. відбувалося очевидне засвоєння українською елітою європейських елементів побуту в їхній російській рецепції. Про це недзвозначно свідчать тогочасні спогади. Це була побутова великосвітська «акультурація», яка зовсім не означала обов’язкової національної асиміляції.
Тому на тлі усіх цих міркувань виникає логічне питання: а що ж сталося із старшинською прихильністю до «милої старовини»? Яке місце в старшинських серцях відтепер вона посідала? Відповідь проста: етнографічне. Згадаймо, повісті Григорія Квітки-Основ’яненка. Тобто високі політичні й економічні сфери лишалися за «привабливими» інтеграційними аспектами, а вдома на рівні «звичайного» життя замилування минувшиною, української піснею, «борщем із сушеними карасями і варениками» час від часу знаходило собі вихід… «Мила старовина» перетворювалася на «міф», що його врешті поклали в підмурок модерної національної ідентичності[3]…
1. Миллер А. Украинский вопрос в Российской империи. – К.: Laurus, 2013. – С. 269.
2. Там само. – С. 270–271.
3. Сергій Плохій. Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій / Авториз. пер. з англ.. Миколи Климчука. – К.: Laurus, 2013. – 440 с.