Останні кілька днів Дніпропетровськ стоїть, скутий рекордними снігами та сильними морозами. На дорогах панує масштабний транспортний колапс. Вітер, який налітає час від часу, робить двадцятиградусний мороз геть нестерпним. Ніякі вуличні акції протесту за таких умов не є можливими.

Здається, що сама природа дає дніпропетровцям можливість гідно та спокійно обдумати, що відбулося. Перетравити цю нестравну інформацію. Прийняти зважене рішення.

А відбулося ось що — Дніпропетровську переконливо пояснили, що вислів «не перше місто, але й не друге» більше його не стосується. Що з міфами про «кузню кадрів», про непереможну дніпропетровську мафію, про нашу особливість і гоноровість доведеться розставатися. Що віднині Дніпропетровськ — лише західна провінція великого Донецького Краю.

Певно, це сталося аж ніяк не зараз, не 26 січня, коли мітинг біля облдержадміністрації перетворився на криваву бійню, вчинену руками найнятих «тітушок» під відвертим прикриттям міліції. Це сталося раніше. Але з міфами розставатися ми починаємо тільки зараз.

Дніпропетровськ пройшов через усі українські революції (а наша незалежність обростає ними з карколомною швидкістю) спокійно. Всі звикли вважати, що дніпропетровська влада завжди діє зважено і залишає шляхи до відступу, а тому не кидається бездумно вислужуватися перед Києвом. Видимо, не врахували ми, що більше немає ніякої бодай відносно незалежної від «сім’ї» дніпропетровської влади.

Це стало видно хоча б із того, з якою швидкістю покарання за вільнодумство нагнало не останніх в Дніпропетровську людей — крупних бізнесменів Геннадія Корбана та Бориса Філатова. Відкрита підтримка протестів у соцмережах, обіцянка фінансової допомоги постраждалим, спроби запускати на екранах величезного (і вдало розташованого в центрі міста) ТЦ «Пасаж» трансляцію 5-го каналу — все це за якісь кілька днів призвело до того, що Філатову і Корбану довелося спішно залишити межі України.

Вочевидь, зрубати на корені навіть саму думку про активний протест у Дніпропетровську — так само, як у Запоріжжі, Черкасах, Сумах та інших «благонадійних» регіонах — дуже важливо для влади. Настільки важливо, що можна дозволити безпрецедентний і, я би навіть сказала, превентивний тиск на містян. Кривавого розгону, який «тітушки» влаштували протестувальникам за допомогою палиць і травматичної зброї, владі здалося не досить. Не досить було і прицільних атак на присутніх журналістів (у тому числі, на знімальну групу провладного 34-го каналу). Після розгону мітингу загони «тітушок» вийшли на сусідні вулиці та влаштували там справжній терор.

26 січня в Дніпропетровську було затримано 21 людину. З них переважна більшість — випадкові люди, які потрапили під палиці найнятих владою молодиків. Ці люди були жорстоко побиті, а потім передані міліції для затримання. Вони не є активістами Євромайдану, не були на мітингу. Вони, можливо, навіть є відданим електоратом Віктора Януковича. Або принаймні були до цього моменту.

Такі дії важко потрактувати якось інакше, ніж як терор з метою залякування. Влада докладає зусиль, щоб будь-який протестний рух у Дніпропетровську задихнувся у випарах колективного страху. Влада намагається створити такі умови, за яких люди взагалі боятимуться зайвий раз виходити на вулиці, не те що виходити на вулиці для висловлення свого незадоволення.

Це доволі моторошно. І поки не ясно, чи ця стратегія вже спрацювала, а чи ні. Майже всіх затриманих суд дуже спішно (засідаючи вночі) постановив залишити на два місяці під вартою. Містом ходять чутки, що в районі ОДА «тітушки» продовжують нападати на людей, особливо після 20:00.

Втім, у цих подій є втішна сторона. Те, з якою жорстокістю влада нанесла превентивний удар по протесту (адже кілька сотень постійних євромайданівців навряд чи складають загрозливу силу, навіть коли перетворюються у кілька тисяч на «віче вихідного дня»), вказує на міру страху. І на розуміння, свідоме чи підсвідоме, що навіть на Сході країни вже марно покладатися на народну підтримку і щиру любов. Влада, яка починає шукати ворогів навіть серед свого ядерного електорату, зраджує власну агонію. І плодить тих ворогів із тією ж наполегливістю, з якою шукає.