Останнім часом, через провал української евроінтеґрації та появу Евромайдану, знову стало актуальним питання Донбасу, більшість населення якого забезпечує виборчими перемогами «реґіоналів» та не підтримує европейських прагнень. Серйозні науковці в таких випадках звертаються до результатів соціологічних опитувань, в яких наголошено на відмінностях у тожсамости мешканців різних реґіонів і подібности масових вартостей. Але чи існують ґрунтовні соціологічні опитування, присвячені масовим символам і переконанням? Звернуся, як завжди, до власного життєвого досвіду, а також до наявних культурних орієнтацій і політичних позицій моїх співвітчизників за малою батьківщиною. Та й трохи гумору не завадить для обговорення такої серйозної теми. Додам, що моя колонка є трохи запізнілою відповіддю на різдвяну колонку Ярослава Грицака про Донбас.

1. Галичина – Донбас

Нещодавно був скасований потяг «Луганськ – Львів», а тому в свою допоки єдину поїздку до Львова, що відбулася минулої весни, я поїхав потягом «Донецьк – Львів». На зворотному шляху моїми сусідами за купе були три молодих львів’янина, банківські клерки, які вирушили у відрядження до Донецька. Ми трохи поспілкувалися на злободенні теми. Вони дружно випивали віскі, а я – сумний «язвєннік» – сидів поряд. Мої сусіди не відрізнялися високим інтелектуальним рівнем. Коли вони дізналися, що я музейник – і повертаюся з конференції Львівського музею історії релігії, один із них спитав: «Якої релігії музей?». Довелося пояснювати та присоромлювати їх, що вони, корінні львів’яни, жодного разу не відвідали цей музей.

Потім той леґінь спитав мене, чи не вважаю я, що церковний розкол в українському православ’ї призводить до суспільного розколу. Я відповів, що треба шукати інших, нецерковних, зв’язків між мешканцями різних реґіонів. Другий молодик спитав мене про відмінності між православ’ям і греко-католицтвом. Хто мене знає особисто, той не здивується, що я почав свій виклад з католицької догми про filioque. Співбесідник перебив мене, та й почав порівнювати православний і католицький хрести. Мабуть, виглядав я смішно. Як бачимо, відмінності між різними Українами стали темою нашої розмови.

Пізніше, перший молодик, добре підживившись, спитав мене: «Чи правда, що в разі відкриття кордонів мешканці Донбасу вирушили б до Росії?». Мені довелося пояснювати, що мешканці Донбасу нікуди не збираються виїжджати, а бажають проживати в Україні. Однак для них важливо, щоби до місцевої еліти дослухалися в Києві, а Україна зберігала приязні відносини з Росією. Під час моїх пояснень той молодик сказав мені: «Ну то еліта, а прості люди?». Я повторив свої слова. Чолов’яга пенсійного віку, – їхній колеґа із сусіднього купе, який сидів разом із нами, – захистив мої пояснення від перебивань. Він розповів, що за радянських часів де тільки не бував, але зі Львовом не може бути порівняно жодне місто, окрім Тбілісі. Другий молодик додав, що Львів відрізняється від інших українських міст високою культурою дозвілля.

Загалом погоджуюсь з тезою про високу культуру дозвілля львів’ян, бо у Львові чимало кав’ярень і генделиків («рюмочних»), які набувають особливої привабливості для мандрівників. Однак звідси недалеко до дивної тези Ярослава Грицака про «місцевість» на ймення Донбас, в якій не вміють святкувати Новий рік і Різдво Христове – не співають колядок, а лише кушають Олів’є. Так співають-но! Кушають і співають, співають і кушають. Хіба «східняки» – не люди?

Львів залишається у суспільній свідомости центром «українськости», а Донбас здобув славу його протилежности. Проте майбутнє України вирішується ані у Львові, ані в Донецьку, а в «матері міст» Києві. Мабуть, наше розуміння «українськости» зайшло в глухий кут, якщо призводить до протиставлення різних реґіонів. До того ж, українці замало знають один одного, попри вибухове поширення інформаційних технологій. Нові технології радше консервують нас у нашій обмежености, аніж розширюють культурні горизонти.

2. Вулиці чужого імені

Повернемося до Львова. Перше моє враження від міста – назви центральних вулиць: Степана Бандери, Тараса Чупринки, Андрія Мельника та Євгена Коновальця. Спершу радісно подумав, що вперше потрапив до міста, в якому знаю, на честь кого названі вулиці! Проте відразу спало на думку: українська історія розпочалася не в 1920-ті та закінчилася не в 1940-і роки.

Готель, в якому я мешкав, стоїть на вулиці Євгена Коновальця. Одного разу, ідучи цією вулицею, я замислився над парадоксом її назви. Вулиця утворена здебільшого довоєнними гарненькими будиночками польської еліти. Представники польської еліти були ворожими Євгену Коновальцю – він боровся з ними. Тож вулиця Коновальця – ворожа самому Коновальцю! Так само – з іншими центральними вулицями старого Львова. Вулиці назвали іменами лідерів українського інтегрального націоналізму, але старий Львів був ворожим для цих революціонерів-антимодерністів!

Пізніше переніс свої львівські роздуми на Луганськ. Центральна вулиця Луганська – вулиця Радянська (офіційно – «Совєтская»), була споруджена у 1950-ті роки, на місці окраїнної вулиці, якою місто закінчувалось у першій половині ХХ століття. Наразі на цій вулиці знаходяться супермаркети, бутіки та офіси, а на обочинах припарковані шикарні автівки. Ну що тут «Совєтского»?

Назви вулиць Луганська так само відсторонені від самих вулиць, як і назви вулиць Львова. Назви вулиць із символів перетворюються на симулякри: вони позначають владні відносини, а не архітектурні творіння та історичні реалії. Так «Схід» і «Захід» сполучають пристрасті до симулякрів, а роз’єднують – відмінності між симулякрами. Чи можливо зосередити свою увагу на словах, пов’язаних із речами? Чи ми назавжди опинилися бранцями порожніх слів, байдужих щодо названих ними речей, які ми отримали в драматичний спадок – від попередніх поколінь?

3. Українська революція у радянській експозиції

Як виявляються відмінності між реґіонами? Якщо вже заговорили про один музей, то продовжимо про інший. У Луганському обласному краєзнавчому музеї збереглася радянська експозиція за темою «Громадянська війна». У 2000-і роки до експозиції додали нові сюжети – світлини і «текстовки», присвячені Українській революції, а насправді – декільком центральним подіям українського метанаративу. Тож на одній стіні висить нова світлина із Софійським майданом у січні 1919 року і «текстовка» про Злуку, а в іншу стіну вмонтована стара вітрина про луганських більшовиків, які в тому таки січні 1919 року очолили повстання проти Директорії. Щось не те! Або саме те?

Як можливо в сучасній Україні «патріотично» говорити про Донбас, коли він завжди йде проти течії? Всі за Злуку – Донбас проти! Всі за помаранчеву демократію – Донбас проти! Всі за Европу – Донбас проти! Але Донбас – теж Україна, і нікуди зі свого місця на мапі не подінеться…

Аналогічні речі можна почути в Донбасі про «западенцев», або «бандерівців»: підтримували під час війни Німеччину, завжди виступають проти Росії, плазують перед Америкою, нав’язують українську мову та нових героїв – учорашніх «буржуазних націоналістів», отримують більшість бюджетних грошей, «майданять» і не працюють. Як такий «вишиванковий» етноцентризм поєднати з українсько-російською етнічною коаліцією в Донбасі? Однак яку-небудь альтернативу «галичанству» Донбас запропонувати не зміг – і навряд чи зможе, бо занадто провінційний. Зате старий Львів «східняки» полюбляють!

Тут не можна обійти питання: яка відповідальність науковців-гуманітарів, насамперед – істориків, за наявний стан речей? Остання історіографічна дискусія навколо статті Георгія Касьянова й Олексія Толочка, на мій погляд, має спонукати українських істориків до написання таких синтетичних історій України, яка б відповідала світовим стандартам і не викликала неприйняття в різних українцях.

4. Фруктове асорті без альтернативи

Після останніх президентських виборів Інтернетом почало ширитися гасло: «Спасибо жителям Донбасса за президента-ананаса!». Чи маємо альтернативні фрукти? Андрій Портнов якось написав, що українців поставили перед вибором між двома Т – Табачником і Тягнибоком. Погоджуючись із ним, не можу не додати із сумом: коли настануть нові вибори – доведеться вирішувати, яке Т ближче до тебе. Особисто для мене подібне протиставлення чомусь змушує згадати слова поета: «Но ворюга мне милей, чем кровопийца…».

Саме альтернатива є проблемою. Якось пояснював львівським знайомим, що частина луганців голосує за комуністів не тому, що ці мої земляки проти України, а тому, що вони проти «реґіоналів»: комуністи – єдина альтернатива! Адже не можна сказати, що луганці плекають велику любов до теперішньої влади. Однак вони ж «свої» з «правильними» вимогами: дружба з Росією та підвищення позиції російської мови. І я готовий тримати парі, що, скоріше за все, ті мої земляки, хто неґативно висловлюються про чинну владу, самі будуть голосувати за тих, кого картають чи висміюють.

Українці ж бо голосують не за одного кандидата, а проти іншого кандидата. Чи не тому «східняки» не охоче беруть участь у мітингах на захист власного вибору? Бо такий вибір є насправді вибором без вибору! Отак маємо забагато громадських лідерів із Галичини та Донбасу, ба замало – з України.

* * *

Демодернізація, якщо не сказати – деградація, України призводить до її фраґментації: кожен тягне собі шмат, що ближчий і жирніший. Завдання сучасних українських інтелектуалів – докладати зусиль для створення майбутньої – европейської – України, в якій Галичина та Донбас були би звичайнісінькими реґіонами зі своїми принадами та родзинками, а не парадигмами недо-здійсненої України. Тоді можна буде спокійно прогулюватися – хоч Луганськом, хоч Львовом – не впадаючи у політичні мудрування.

Насамкінець не можу утриматися від завваги щодо поточного стану міжнародних відносин, викликаного провалом евроінтеґрації. На початку ХХІ століття дружба із Росією може занадто дорого коштувати Україні, на відміну від 1990-х років. Слова Владіміра Путіна про «заботу о соотечественниках» змушують загадати слова іншого Владіміра Владіміровіча:

В политику этим не думал ввязаться я.
А так – срисовал для видика.
Одни говорят – «цивилизация»,
другие – «колониальная политика».

«Забота о соотечественниках» загрожує перетворитися на новітню форму російського імперіялізму… Тут потрібно замислитися й над зовнішніми справами: куди ведуть нас наші страсті за Українами?